Вільям Пол Янг - Хижа

виявилося непросто, адже при такому тьмяному освітленні волосся з одягом зливалося в одне ціле. Очі виблискували, навіть спалахували, наче вікна до безмежного нічного неба, що відбиває світло з невідомого внутрішнього джерела.

Мак вирішив мовчати, бо боявся, що приміщення, в якому він перебуває, поглине його голос. Він лише подумав: «Я схожий на Міккі Мауса, який збирається порозмовляти з Паваротті». Це змусило його усміхнутися. Ніби поділяючи його задоволення від уявлення цього гротескного образу, жінка усміхнулась у відповідь, і відразу помітно посвітлішало. Цього виявилося достатньо, аби Мак зрозумів, що на нього тут чекали. Жінка здавалася напрочуд знайомою. Склалося таке враження, що він міг із нею десь зустрічатися раніше, хоча був переконаний, що цього ніколи не траплялося.

— Дозвольте запитати… а ви хто? — промимрив Мак, власний голос здався йому дуже схожим на голос Міккі Мауса: він ледь порушив величний спокій кімнати і стих у залишках відлуння.

Відповіді так і не почув.

— Ти розумієш, чому ти тут? — її голос ніжно вивітрив його запитання з приміщення, ніби вітер, що здмухує пилюку.

Мак відчував, як її слова дощем спадають на його голову та стікають по спині, викликаючи приємне щипання. Він затремтів і вирішив сам більше ніколи не ініціювати розмову. Мак прагнув, щоб говорила вона, з ним чи з кимось іншим, аби тільки він міг чути її голос. Але вона мовчала.

— Ви знаєте, — голос Мака пролунав так насичено й звучно, що хотілося озирнутися й подивитися, хто це сказав. Але він чомусь усвідомив, що вимовлені ним слова — це правда… Вони пролунали, як правда. — Я й гадки не маю, — додав він, затинаючись і опускаючи очі додолу. — Мені ніхто цього не сказав.

— Добре, Аллен Філліпс Маккензі, — засміялася вона, змусивши його швидко підняти голову. — Я тут для того, щоб тобі допомогти.

Якби у веселки чи квітки був голос, то він пролунав би саме так. Це була справжня злива світла, запрошення до розмови, і Мак сміявся разом із нею, навіть не розуміючи, чому він це робить.

Незабаром знову запала тиша, й обличчя жінки, загалом привітне, стало суворим, наче вона прозирала крізь усе вдаване й поверхове всередину його єства — в глибини, про які рідко, якщо й взагалі, говорять.

— Сьогодні важливий день із серйозними наслідками, – вона зробила паузу, ніби додаючи ваги до й так відчутно значимих слів.– Маккензі, ти тут через своїх дітей, але не тільки…

— Дітей? — не втримався Мак. — Про що йдеться?

— Маккензі, ти любиш своїх дітей так, як твій батько ніколи не любив ані тебе, ані твоїх сестер.

— Звісно, я люблю своїх дітей. Усі батьки люблять своїх дітей, — погодився Мак. — Але як це стосується мого перебування тут?

— Справді, усі батьки люблять своїх дітей у певному розумінні, — відповіла жінка, проігнорувавши поставлене запитання. — Часом долі батьків занадто поламані, щоб любити їх достатньо, а дехто взагалі неспроможний це робити. Ти маєш зрозуміти. Ти ж безперечно любиш своїх дітей, сильно любиш.

— Цього мене навчила Нен.

— Ми знаємо, але ти й сам учився, чи не так?

— Напевно, так.

— Уміння змінюватися — це одна з дивовижних загадок поламаних людських душ, — вона була спокійна, наче море в штиль. — Тоді, Маккензі, дозволь запитати, кого з дітей ти любиш найбільше?

Мак подумки усміхнувся. Коли народжувалися його діти, він сам неодноразово запитував себе про це.

— Не думаю, що люблю когось із своїх дітей більше за інших. Я люблю кожного по-своєму, — відповів він, обережно підбираючи слова.

— Як це пояснити, Маккензі? — поцікавилася вона.

— Кожен із моїх дітей особливий, що, відповідно, зумовлює особливий підхід із мого боку, — Мак відкинувся на спинку стільця. — Пам’ятаю, як народився мій первісток Джон. Я був такий зачарований дивом появи нового життя, що почав насправді хвилюватися, чи вистачить мені любові для наступної дитини. Проте, коли народився Тайлер, здавалося, він приніс із собою нову здатність любити, любити його по-особливому. Якщо замислитися, то, мабуть, саме це відчуває Тато, коли говорить, що любить когось особливо. Так само і я, коли думаю про когось із своїх дітей, розумію, що люблю кожного з них по-особливому.

— Гарно сказано, Маккензі! — щиро похвалила жінка. Потім вона трохи нахилилася вперед, продовжуючи говорити лагідно, але серйозно: — А що відбувається, коли вони чинять щось погане, роблять вибір, який тобі не подобається, або поводяться агресивно? Як щодо ситуацій, коли вони соромлять тебе в присутності інших? Чи впливає це на твою любов до них?

Мак відповів повільно й вдумливо.

— Насправді, аж ніяк, — він знав, що каже правду, хоча Кейт інколи в це не вірила. — Визнаю, що часом погана поведінка дітей впливає на моє ставлення до них, особливо, коли я гніваюсь чи відчуваю сором, але, незважаючи на це, вони залишаються моїми синами й доньками й залишатимуться ними довіку. Їхні вчинки часом зачіпають моє почуття гідності, але геть не впливають на мою любов до них.

Жінка відкинулася назад і засяяла.

— А ти мудрий у питанні справжньої любові, Маккензі. Багато хто вірить, що любов зростає. Насправді зростає наше розуміння, а любов просто поширюється навколо, сприяючи цьому процесу. Любов — це оболонка знання. Маккензі, ти любиш своїх дітей, яких ти так добре розумієш, дивовижною, я б сказала, правильною любов’ю.

Збентежений похвалою, Мак опустив очі додолу.

— Що ж, дякую, але з іншими людьми в мене так не виходить. У більшості ситуацій моя любов умовна.

— Але це ж лише початок, згоден? І ти любив би не більше за свого батька, якби не Бог, який допоміг тобі змінитися. Зараз ти любиш своїх дітей майже так, як Бог Отець любить своїх.

Почувши це, Мак мимоволі стиснув зуби, в ньому знову почав закипати гнів. Слова, що лунали як похвала, виявилися гіркою пігулкою, яку зовсім не хотілося ковтати. Він спробував розслабитися, щоб приховати емоції, проте її погляд свідчив, що було надто пізно.

— Гм-м-м, — задумливо протягнула вона. — Які з моїх слів тобі не сподобалися?

Її погляд змусив Мака зніяковіти. Здавалося, вона бачить його наскрізь.

— Маккензі? — підбадьорила вона. — Ти хочеш щось сказати?

У повітрі на мить зависла тиша. Мак докладав усіх зусиль, щоб тримати себе в руках. У пам’яті раптом зринула мамина порада: «Якщо не маєш, що сказати, то краще помовч».

— Ні, ні… Нічого.

— Маккензі, зараз не час керуватися здоровим глуздом своєї матері. Зараз час для відвертості й правди. Ти просто не віриш, що Бог Отець любить своїх дітей? Ти не віриш, що Бог благий?

— А Міссі теж його дитина? — бовкнув Мак.

— Авжеж! — відповіла вона.

— Тоді ні! — Мак знову не зміг втриматися й скочив на ноги. — Тоді я не вірю, що Бог любить своїх дітей.

Звинувачення відбилося луною одночасно від усіх стін печери. Поки Мак стояв, розлючений і готовий щомиті вибухнути від обурення, жінка залишалася взірцем спокою й стриманості. Вона повільно підвелася