Аскольд Мельничук - Що сказано

що зі східною розкішшю розляглася на стіні. Лідині щоки. Він підтягнув синє простирадло під саму шию. Свіже, щойно випране. Згадалися бандуристи на Ластівчиному весіллі, хотдоги, з’їдені на березі Елліс-Айленда, вода кольору кави, що плескалась об човни в затоці; м’які груди Мартіни в прохолоді вересневого бризу; батько, чий похорон він пропустив, гуляючи на Сімплонському перевалі в Швейцарії; дзвоники на шиях корів, що дзеленькали в нього за спиною на італійському кордоні, потім Бріґґ, кава в ресторанчику і кельнерка зі щирою усмішкою і пишними стегнами. А по десятиліттях тиші, дедалі глибшої в оточенні шуму інших людей, міст, війн, він почав чути інший голос. Спочатку дуже тихий і нечіткий. Потім ясніший. То був голос іншого «я». Життя — вистава для одного глядача. Чи не накласти йому протези? Недоумок Ігор по арешті зник — за словами Зенона, без сліду. Ніщо не вмирає, то й частки мене житимуть теж. Частки мене. Змарноване життя. Пияк, сластолюбець, пішак сильних світу цього. Якщо Ерос не зміг врятувати, тоді що? Однак. Навіть у вмиранні є своя приємність. Він кається лиш за моменти гніву, жорстокості. Хай кожен спокійно увійде у царство праху.

-------

Мати рухається у м’якому білому світлі, але погляд ніяк її не зловить. Усе танцює. Жовтий комод зливається з блакитною стіною. Світлина Бога кровоточить крізь раму. Гарячка цяткує мозок кольорами й чіткими думками, що тануть. Таке з ним буває у школі, коли він дивиться на слова, а вони тверді та опуклі, мов гори, і значення їх забуваються: тоді він просто милується їхньою формою. Іншим разом слова прозорі, мов джерельна вода, і він бачить їх наскрізь аж до горбатих ропух й оранжевих рибок, а вода несе його далі, вперед. Чому? Нібито без причини. А тепер його солдатики розкричалися на нього. Вони в своєму таборі, на підлозі. Стікають кров’ю, зітхають. Мама поможе тому, поламаному, знайти руку. Голова як вапняк, ставок замулений, чапля, змія мідноголова. Мідь літа. Літня голова. До школи він іти вже не захоче, нізащо. Біллі Вейр — байстрюк. Він не певен, що це слово значить; просто здогадується, по вологому синьому простирадлі; мокрий від гарячки і поту, а ніс чує медичний спирт. Ізопропіл! Раз вони з Ріком балакали про дівчат, і він розповів, як боровся з Даркою. Чути, хтось сміється за вікном, під шовковицею. Мати сидить на краю ліжка і тримає горнятко чаю з цитриною і медом. Вона пахне, як простирадла, вимочені у шовковичній воді. Пальцями прочісує йому волосся. Його душа починає розчинятися, обличчя вже не його, і він уже не в тілі — висить у повітрі під хмаркою світильника, тріпотить метеликом над мамою, що похилена над ним. Звідкись вривається голос батька. Він поруч, підморгує. Бо батька любить, хоч той і кричить. Він приніс прес-пап’є, як блюдце, кругле таке й важке. Дід Стефан помер. Він поставив блюдце на товстий край і крутнув. Воно обертається, як гіроскоп — як балерина чи мармурова кулька, що бігає по обідку миски. Поволі воно хилиться, падаючи, звук падіння теж повільнішає, поки не гупне долі. Йому прошили голову розжареними голками. Колись мати лякала, що якщо він перейде на англійську, вона пришиє йому язика. Але він любить англійську, бо нові слова мають смак, а старі не мають. Від нових удома гарнішає. Chair має подушку, а крісло — ні, саме лише дерево. Мати питає, чи не хоче він послухати якусь історію, так, хоче, та повіки важкі, й голова болить від рахуби солдатиків. Мати співає, він заплющує очі й засинає.

-------

Бо підходить до ліжка, де лежить тіло, накрите по шию синім простирадлом, його довгаста голова обрамлена синьою наволочкою. Наче черепашка на дні океану. Бо згадує, як вони гуляли на океанському пляжі Вілдвуда і в лісах «Карпат». У нього і досі гарячка. Він відчуває присутність інших, ледь дослухає шепоти матері й тети Вєри, яка виходить і повертається. Він підходить ближче: чути кислим — мов від зацвілого хліба. Хоче покласти руку йому на чоло, торкнутися смерті. Але не наважується. Йому здається, ніби він довго був на сонці. Аж прозорий. Наче це він сам помер. Може, старий має щось йому сказати, тому краде його в інших. Стефан уже не говорить в старий спосіб. Не може пояснити, своїм глибоким і ясним голосом, про вугільні й нафтові землі на південь від Львова, не пожартує над таємним минулим, не покладе долоню з довгими пальцями на плече Бо і не стисне його, не побазікає, пихкаючи люлькою, про Париж і якихось дівчат.

Тюлеві занавіски надимаються й опадають, мов легені. Будинок дихає, і священик заходить, витісняючи хлопчика.

-------

Його ховають на Ред-Бруку. Похорон не йде, як планувалось. Грабар проспав, тож усім доводиться чекати.

Отець Бродін махає кадилом. Жалобні гості, серед них Джон Чорні Губи і Клаудія, вдихають ладан.

Тільки через місяць Ластівка усвідомить, що він помер.

Все мовби сталося поза межами її поля зору. Звісно, вона плакала, коли опускали труну і співали «Вічную пам’ять». Але хто, справді, вірить, що його пам’ятатимуть вічно? Все розчиниться в праху, дощі й пелюстках троянд. На поминках вона розглядалася по гостях, друзях зі старого краю. Та після поминок була мов деінде. Якось уночі, коли вони вперше за багато місяців покохалися, Аркадій спитав, про що вона думає.

— Я завжди частково деінде, — зізналась вона.

Вона усвідомила це, коли натирала стіл у вітальні. На кухні допікався мигдалевий торт. Горе. Раптове. Остаточне. Серце, здавалось, витискало повітря з легень, не давало дихати. Вона побігла додолу, поділитися з Лількою. Але та вже поїхала до шпиталю. Подзвонила подрузі з церковної громади. Без відповіді. Почала ходити по хаті — то піднімала стільці з підлоги, то знову клала, то стягувала штору, то розтягувала.

Бо усе те бачив. Коли спитав, що сталося, Ластівка відповіла:

— Викликай таксі.

— Куди ми їдемо?

— Ред-Брук, — сказала вона водієві.

Кількадесят років тому вона провела на цвинтарі сотні годин, читаючи Стейнбека, Лаґерлеф та інших.

Вона затужила за своїми привидами.

На надгробку — візантійський хрест між двома значущими датами. Поруч — місця, куплені для неї з Аркадієм.

Був пташиний час, коли вона дістала з кишені лопатку і заходилася рити землю.

Вона нічого не знала про останній задум Стефана.

Зимове сонце лежало десь закинуте за синювато-сірим небом. На дубі голосно виспівував хор шпаків. Земля, після сухого місяця, була як тверде, голодне каміння. Ластівка затято