Костянтин Киріце - Замок дівчини в білому, Костянтин Киріце

— Ви тільки послухайте, який цирк був колись, теж іще в материні часи, — почала Катріна. — Жив тоді в нашому селі один чоловік, уже й не знаю, як його звали, здається, Христофор, а може, якось інакше. А жартівник із нього був неперевершений. Цілими днями творив витівки. Одного разу, якраз тоді боярин розплачувався з людьми, але заплатив чоловікові менше, ніж той заробив, бо той меткий був у роботі, то він щось поклав у кишеню бояринового кітеля, що висів на гілляці. Коли боярин, покінчивши з платнею, одягнув кітеля й засунув туди руку, то ледь не скам’янів. І люди сахалися від нього, бо на боярина ніби чорна хвороба напала. Навіжений Христофор засунув йому в кишеню змію. Іншого разу він перевдягнувся попом; і де він усе те доп’яв — біс його знає. Причепив бороду, вуса, почав ходити від хати до хати та казати всім, буцімто він прибув з митрополії побачити, як поводиться боярин із хрещеним людом. Люди викладали йому все, наче небесному посланцеві. А він знай твердить: «Та зійде скоро мир і благодать». І говорить отак у ніс, як я оце вам показую. Тобто завжди він говорив нормально, а тут отак прикинувся. Дійшов поголос до боярина. А ще казали, начебто боярин був не в ладах з митрополією, бо колись бояринів бугай ткнув рогом попа, а попадя розлютилася, що покалічили її чоловіка, місяць підстерігала, аж поки встромила бугаєві під хвіст запаленого віхтя з соломи. Бугай почав метатися по обійстю боярина, покалічив не знаю вже скільки корів, потрощив хліви. А боярин, щоб помститися, загнав цілу череду волів на церковне подвір’я, один бугай зайшов навіть усередину до церкви в святковий недільний день, якраз тоді, коли піп, зігнувшись удвоє, розмахував кадилом. А піп, подумавши, що бугай прийшов на розправу, як припустив, то зупинився аж на амвоні. Люди ж, думаючи, що батюшка збирається читати євангеліє, поставали навколішки слухати. Така веремія зчинилася. А коли боярин почув, що в селі з’явився піп із митрополії, то наготував силу-силенну наїдків та напитків і покликав його до себе. Піп пішов, а чому б йому не піти? І зібралися всі сільські багачі туди та всі в один голос кажуть, що кращої, сердечнішої людини, ніж боярин, то і в світі нема. А піп, знай собі, гугнявить у ніс: «Та зійде скоро мир і благодать». Потім заходилися бенкетувати. Піп вип’є трохи і знову своєї править: «Та прийде мир і благодать, купіль і причастя, які тебе зробили… Будуть тобі жандарми, божі празники й великодні, і всі святі тайни…» Аж усі перелякалися… Гульня була саме в розпалі… І раптом усі, що сиділи за столом, бачать, піп ніби з лиця перемінюється… Вони подумали, певне, що вже перебрали… Трохи згодом бачать: піп і справді перемінився, але не можуть зрозуміти чому. Один, трохи тверезіший, каже: «Отче, у вас же ніби вуса були…» А піп своєї тягне: «Та зійде мир і благодать, і вуса піднімуться до небес…» А той причепився до нього, мов реп’ях: «Отче, але ж у вас раніше й борода була…» А піп своєї: «Та зійде мир і благодать, і бороди оживуть третього дня після писання…» Люди клянуться, що саме так і казав той навіжений Христофор… Врешті він вивалився у вікно. Але в селі вже не міг залишатися. Прибився він десь до цирку і став там, не знаю, як воно зветься… Але звався вже не Христофор… уже називав себе ніби Тріо Бен Калік і носив червону феску. А чого він себе назвав калікою, ніхто того не знає…

Усі задоволено сміялися, коли це один із хлопців раптом кинув, ніби громом уразив:

— Ти так гарно видумуєш, Катріно, що й сам дідько тебе не переважить!

— Тобто усе це неправда? — спитав неймовірно здивований Дан. — Не може бути!

— А ви що, повірили їй? — засміявся парубок. — Вона ж цілими днями тільки те й робить, що вигадує байки. Бачили б ви, як біля неї крутяться люди на роботі. Хто візьме її за дружину, той матиме сміху в хаті.

— Кого я візьму, ти хотів сказати, йолопе!

— Ми дуже вже забалакалися, а завтра нас жде робота в полі. Ти куди завтра йдеш, Катріно?

— Завтра не знаю, куди піду. А сьогодні йду в сад…

Колишні привиди визнали, що дуже гарно провели час, і розпрощалися з юнаками як з найкращими друзями.

Залишившись самі, черешняки ще довго сміялися, а Тік не міг приховати захоплення:

— От бісова дівчина… з такою ніколи не засумуєш!

Вони зайшли до намету, разом з ними вплив туди й сон, тільки Тіка ще довго доймали сумні думки.

7

Одначе пустунові приснилися, мабуть, чудові сни, бо вранці він прокинувся жвавий, веселий і цілком готовий вирушити в дорогу. Він трохи ще погаявся біля Дана й Урсу на руїнах, та коли побачив, що сонце підбилося вже височенько і що він може не застати нікого в селі, то залишив друзів, що саме готувалися спуститись у мокрий льох.

Село ніби вимерло. Бо люди ще зранку пішли в поле. У примарії залишився один тільки дідусь, який був то за сторожа, то за посильного — залежно від того, є начальство чи нема.

— Доброго ранку! — привітався Тік. — Тут нема нікого?

Дід окинув його довгим поглядом з-під брів:

— Як-то нема нікого? А я хто такий?

Тік мусив проковтнути пілюлю. Він ступив з лівої і спробував виправитися:

— Знаєте, я хотів спитати, чи нема нікого в примарії… — але зрозумів, що заплутався ще дужче.

— Ти, малий, думаєш, що тут у нас щось може відбуватися без мого відома? Ти чув про Плачинду?

— Звичайно, — збрехав Тік. — Про нього все місто знає…

— І від кого ж ти чув, скажи-но, будь ласка? — спитав недовірливо дід.

— Від… Катріни! — блиснула Тікові рятівна