Костянтин Киріце - Замок дівчини в білому, Костянтин Киріце

решту таких самих брудних ям та підвалів, і ясно було з першого погляду, що не могли вони приховувати потайних входів чи інших, так потрібних черешнякам таємниць. Однак хлопці вирішили продовжувати обстеження й наступного дня, тільки дивитися пильніше.

Урсу перший відчув, що друзі не сплять. Його доймала одна думка. Тому спитав майже пошепки:

— Ви не спите?

Відповіли йому теж пошепки:

— Ні!..

— Я вважаю, що нам треба прискорити роботу, — сказав він, — і не марнувати часу, порпаючись у руїнах. Що ти скажеш, Тіку?

Малий одразу зрозумів, куди гне Урсу. Йому хотілося б залишитись обстежувати руїни. Може, все-таки знайдеться десь якийсь слід, якийсь знак, а його, Тіка, не буде тут… А коли не знайдуть нічого? Тоді справді тільки задарма згайнують час. Тому й відповів без зайвої балаканини:

— Твоя правда! Треба прискорити все, отже…

— Піти по сліду листа? — спитав Дан.

— Тік сам упорається, — прошепотів Урсу. — Не думаю, що це дуже складно. Ми повинні якомога швидше з’ясувати всі ці казочки про замок і про полонену. Завтра до обіду маємо дійти якогось висновку або принаймні виробити певну думку. Що ви скажете?

— Я готовий іти хоч зараз… — відповів малюк. — Завтра до обіду знайду того, хто перший узяв до рук листа, хай навіть доведеться обійти всі хати…

— Якщо все вирішили, то спробуймо заснути, — позіхнув Дан. — А завтра кожен займеться своїм. Добраніч!

У наметі запанувала тиша, але сон заблукав десь і ніяк не хотів приходити до хлопців.

Повільно спливав час. Раптом усі троє почули свист. Довгий приглушений свист. За ним невдовзі другий. Уже трохи ближче. Це скидалося на якісь сигнали. Потім ще й третій. Усі троє підвелися.

— Тс-с! — цикнув Урсу і жестом звелів тихенько подивитися в отвори намету.

Надворі стояла непроглядна темрява. Важкі чорні хмари затягнули місяць і зорі. Очі спершу не могли нічого роздивитися в пітьмі. Але через якийсь час побачили під стіною три великі білі плями. Знову почувся свист. Линув він від білих плям. Три привиди просувалися до намету. Урсу заспокоїв друзів.

— Тс-с… — почули Тік і Дан. — Залишайтеся тут…

Урсу нечутно взув черевики й вислизнув надвір з протилежного боку намету.

Білі тіні наближалися безшумно, тільки пересвистувалися то тихше, то голосніше. Вони розійшлися, ніби готувалися атакувати намет із трьох боків. Тінь праворуч раптом беззвучно звалилася. Дужа рука обхопила її за стан, а долоня затулила рота. І все це за якусь частку секунди. Тінь намагалася пручатися, але залізний обруч міцно стис її, аж подих перехопило… Біла тінь знялася в повітря. Цієї ж миті середній привид, ніби відчувши щось, різко спитав:

— Гей! Що там? — і, відкинувши простирадло, подався туди, де металася в повітрі біла тінь.

А зрозумів усе занадто пізно. Чиясь рука обценьками схопила його руку і з силою заломила назад. Два колишні привиди потрапили до Урсу в полон, а що руки в них були заламані, то вони й не чинили опору.

— Не рухатися! — звелів Урсу. — Бо руки поламаю. Кличте й третього… Дане, Тіку, виходьте! — гукнув він друзям. — До нас прийшли чудернацькі гості…

Обидва полонені навіть не намагались поворухнутись. Біль, а надто засторога цілковито паралізували їх. Обидва майже в один голос закричали:

— Катріно! Іди сюди!

Але у відповідь їм — нічичирк.

— Іди сюди, чортяка б тебе вхопив! Ти хотіла насміятися з нас!.. — І вони почали проситися в Урсу: — Попусти трішечки, бо ж нам завтра косити…

Тік і Дан вийшли з намету, присвічуючи ліхтариками, і побачили двох високих кремезних хлопців, — в одного з них на плечах було накинуто простирадло, — що сиділи нерухомо, ніби пеньки. Руки в обох заламані за спину.

— Гей, іди сюди! Хай тобі всячина! Іди сюди, бо ми вже рук не чуємо!

З темряви виринула біла постать, і дуже знайомий голос задзвенів черешнякам у вухах:

— Гей ви, тюхтії! А ще хвалилися, що найдужчі й насміливіші хлопці на все село!.. Ганьба. Та я ж з вами не танцюватиму хори [10], скільки ви й житимете…

Тік і Дан побоювалися, що луснуть зо сміху…

— Ми прийшли без лихих намірів, — пояснила дівчина з косою. — Ми тільки хотіли налякати вас трохи, а потім я думала розповісти вам ще одну історію, бо забула вдень, теж іще з тих часів, коли мати дитиною була… Та відпустіть уже їх, а то вони посиніли від болю.

Урсу відпустив обох привидів-початківців, і ті заходилися розтирати руки. Один почав бідкатися:

— Ой господи, ти ж мене покалічив. І де ти тільки навчився так заламувати руки? Є в нашому селі один вівчар, Кисляком його прозивають, то він хвалиться, що може з двома впоратися, і навіть показував, як, але нас двох він ніколи не боров… Ох, якби знали таке, то вже давно спокійненько спали б… Оце вклепалися…

— То пусте, — відповів Урсу. — Є один спосіб заламувати руки, від нього тільки болить. А коли відпустити, біль минає.

— І справді! — здивувався другий парубок. — Я вже не відчуваю ніякого болю. А ти, бачу, добре знаєшся на отаких штучках!..

— То ви ні риба, ні м’ясо! — ущипнула дівчина.

— Та йди ти під три чорти, бо ми тобі зараз дамо прочуханки. А ви, будьте ласкаві, покажіть, як це робиться.

Урсу показав. Парубок одразу перейняв премудрощі цього діла, і вся його гіркота змінилася радістю:

— Ага-а! Ану, спробуймо, як це в мене вийде!..

Парубок виявився дужим. Але зігнути руку Урсу йому було таки не до снаги. Тоді він розлютився і схопив її двома руками, але теж нічого не вийшло.

— Та ти ж не людина, ти кремінь, чи вже навіть і не знаю, як сказати. Ми, Йоне, і вдвох його не побороли б… Я такого ще в житті