Сергій Лук'яненко - Лицарі сорока островів, Сергій Лук'яненко

Я посміхнувся. Не тому, що мені стало весело.

- Пам'ятаю.

— Гарік потім додав, що мало нам… тобто їм… цього самурая з двома мечами, тепер ще один з'явився, анітрохи не краще. Це він про тебе.

— Він не самурай, він із Алма-Ати, — промимрив я, відчуваючи, як усмішка стає нормальною, а вуха горять, як напередодні у Тимура. Того й дивись, засвітяться у темряві.

- Я піду, Рита чекає, - Інга розчинилася вночі. А я ще з хвилину стояв біля дверей, слухаючи кроки, що віддалялися.

4. ДИПЛОМАТІЯ ДЕРЕВ'ЯНИХ МЕЧІВ

Я рідко бував на Північному Пагорбі. По-перше, це досить далеко від замку. По-друге, тут нема нічого цікавого. Так я думав раніше.

Виявилося, що стрімкий берег Північного Пагорба — єдине місце на острові, де завжди є хвилі. У будь-яку погоду, навіть безвітряну, у будь-який час дня і, напевно, ночі… Після розповіді Ігорка мені зовсім не хотілося гуляти ночами.

Хвилі виникали метрів за двадцять від берега, там, де закінчувалося мілководдя. Варто було невидимим з пагорба коливанням океанської гладі досягти цієї лінії, як вода скипала, розбризкувалася пінистою, шиплячою хвилею. Все прискорюючи і прискорюючи свій біг, виростаючи, вона вдаряла об підніжжя пагорба і зникала. Лише затихаючий, ображений гуркіт повисав у повітрі. А до берега вже мчала нова хвиля. Рано чи пізно океан стоїть, розмиє Північний Пагорб. Острів стане рівним та нудним, як порожня тарілка. І лише Замок Алого Щита підніматиметься над нею недоїденим тістечком.

Я лежав на вершині пагорба, метрів за п'ять від обривистого схилу. Суха, випалена сонцем трава колола живіт. Я давно вже не носив сорочку, обмежуючись одними джинсами. Загалом став звикати до життя на острові. Адже не минуло й трьох тижнів… У мене з'явилися нові друзі та нові звички, своя манера бою на мечах та своє місце за круглим столом Ради. І навіть своє улюблене місце на острові.

Тут завжди було дуже тихо. Звичайно, шуміли хвилі, але вже за хвилину цей звук переставав помічатись. Залишався зарослий травою схил, прозоре чисте небо, рівне дихання океану. А може, моря, хто його знає… Здавалося, що світ навкруги завмер, заснув, навіть сонце зупинилося в небі. І поки я лежу, дивлячись на вічний біг хвиль, на Островах не станеться ніякого зла, жодної несправедливості. Мечі так і залишаться дерев'яними, а дозори на місцях сонно засмагатимуть на сонці. Мені дуже хотілося розповісти все це Інзі, тільки я не знав, чи вона зрозуміє мене. Втім, останніми днями ми не сварилися. А сьогодні саме нам належить найнебезпечніша роль у вигаданому Крісом плані.

Ривком, зганяючи дрімоту, я підвівся з трави. Пішов униз, до замку, ледве утримуючись від спокуси обернутися. З північного берега найкрасивіший вид на океан — можливо тому, що там немає інших островів. Там, до самого обрію — акварельна голубизна. Там – свобода.

Дівчата ще сиділи в Риткіній кімнаті, лише найменша, Оля, з ображеним виглядом «гуляла» коридором. Я скривив їй гримасу, вона відповіла тим самим. Обережно постукав у двері. Мені відповів вибух сміху і Ріткін голос:

— Дімочку, почекай п'ять хвилин!

«Димочка!» Назви мене так Інга, я, напевно, зрадів би. Але від Рити це прозвучало поблажливо-насмешливо. Я навіть озирнувся — чи не чула Оля. Але вона похмуро водила пальцем по шибці, не звертаючи на мене жодної уваги. Скло було брудним — за пальцем тяглися білі сліди.

— Малюєш?

- Ага. Ялинку.

На вікні справді виникала ялинка. Оля підвелася навшпиньки, виводячи на верхівці кособоку зірку.

- Я хочу Новий рік, - пояснила вона. — Щоб сніг йшов...

Оля була смішним дівчиськом. Маленька, худенька і дуже самостійна. Але сумною я її бачив перший раз, та ще й з такого смішного приводу…

— Та що в ній хорошого, взимку? - Запитав я.

— Мене перед новорічною ялинкою вкрали,