Сергій Лук'яненко - Лицарі сорока островів, Сергій Лук'яненко

— Які ж ми негідники. Перешкодили дитині до мами повернутися... А що трапилося б з ними? З Дімкою та Інгою?

- Не знаю…

- Все ти знаєш. Як виходиш на зв'язок?

- Треба притиснути руки до плити... І все.

— А як вони ще можуть стежити за нами?

- У замку - ніяк. Вони знають лише те, що я їм повідомляю. А на острові, на мостах вони самі все бачать.

Толик недовірливо хмикнув. Кріс знизав плечима:

— Брешеш.

— Не бреше, — втрутився я. — Я чув із його розмови, що всередині замку вони нас не контролюють.

Кріс подивився на хлопців:

— Що робитимемо з ним? Діма, Тимур, Толік?

Ніхто не відповів. Кріс стиснув губи.

- Добре, тоді я вирішу сам.

Ігорець напружився.

— Ти заслуговуєш на смерть. І ми засуджуємо тебе до неї. Але вирок відкладається на невизначений термін. Тимуру!

Тимур підвівся з стільця, морщачись потер бік.

— Відведи його до кімнати під сторожовою вежею, ту, що з залізними дверима й без вікон. І приходь на Раду.

- Не втече? — задумливо спитав Сержан.

— Ні, — Кріс похитав головою. — Я сам там сидів… п'ять років тому. Пам'ятаєш, Тім?

- Пам'ятаю. Вставай!

Ігорець схопився. Тимур підштовхнув його до дверей, вийшов услід.

- А тепер, - сказав Кріс, - вирішуватимемо, що робити нам.

Ми розходилися вже під ранок, о пів на четверту. Тимур з Янушем гасили недогорілі смолоскипи, а решта швидко попрямувала до своїх кімнат. Перед денними чергуваннями треба було хоч трохи поспати... Я довго нишпорив по стіні в темному коридорі, поки не знайшов своїх дверей. Тепер я мав жити одному. І я навіть не міг вирішити, чи краще це, ніж ночувати поряд із ворогом. Праве крило замку, де була кімната, було зовсім пустельне. Ще дві кімнати у цьому коридорі раніше займали хлопці, які загинули на східному мосту. Загиблі замість мене.

- Діма!

Мене тихо гукнули з темряви, і я злякано обернувся. Від сірого отвору вікна відокремилася тонка фігурка.

— Ви так довго радилися, що я ледь стоячи не заснула.

— Зайшла б у кімнату… — розгублено сказав я.

Настала незручна пауза. Інга, невидима у темряві, мовчала, і я чув лише рівний шум моря за стінами замку.

— Ми не катували Ігорка, — сказав я нарешті. — Він злякався, сам усе розповів.

— Ми бачили з Ритою, як Тимур його замикав.

Інга, виявляється, стояла зовсім поряд. Я відчув її подих на щоці. Інга, мабуть, теж, бо відсунулася в глиб коридору.

— Я з Ритою розмовляла, спати не хотілося, — тихо промовила вона. — Потім згадала, що забула тобі розповісти… Пам'ятаєш, я