Дмитро Іванович Дорошенко - Нарис історії України. Том 2, Дмитро Іванович Дорошенко

Ще раз правобережна Україна була привернута під владу Дорошенка, але якою ціною! Край лежав на половину в руїнах. Багато тисяч людей загинуло, багато пішло в татарську неволю, а ще більше розбіглося, хто куди міг, аби вирватися з цього пекла. Населення цілих сел із родинами й усім майном тікало на лівий берег Дніпра, надіючися знайти там спокійніші умови життя. На довершення лиха для нещасного краю, зараз же після відходу татар та турків почав наступати Ян Собеський, уже вибраний королем. Він заняв Брацлав, Рашків, Бар, Могилів; коли трохи згодом Брацлав повстав і передався знову Дорошенкові, місто було спалене, а його мешканці винищені. Рештки населення Брацлавщини тікали аж на лівий берег Дніпра. Правобережна Україна оберталася в пустиню, засіяну людськими кістками, наповнену руїнами й згарищами.

Колишня популярність Дорошенка обернулася в ненависть проти нього, як винуватця цієї руїни. Близькі до нього люди, навіть родичі, один за другим покидали його, зневірившися в успіху його діла. Сумніви в доцільності його політики мусіли щораз більше закрадатися в душу самого гетьмана. Але він не складав іще зброї, хоч залізний круг ворогів звужувався коло нього все тісніше й тісніше. Літом 1675 року знову прийшли на Україну турки й татари. Хан пішов походом на Польщу. Але турецько-татарська поміч не принесла Дорошенкові користи. Турки остаточно доруйнували Брацлавщину, а татари розпочали переговори з поляками, не допустивши навіть до участи Дорошенкових представників. Все це привело його до рішення остаточно зірвати з турецько-татарськими союзниками, тим більше, що він мав відомості, що вони йому не довіряють і кожної хвилини готові висунути проти нього якогось нового претендента до гетьманства. Восени 1675 р., можна думати, в політиці чигиринського гетьмана відбувся останній перелом. Саме тоді помер його вірний друг і порадник, митрополит Йосиф Тукальський. Всіми покинутий, розчарований і зневірений у турецькій політиці, він рішив зректися гетьманської булави, але йому тяжко було віддавати її Самойловичеві. І він пішов за порадою Сірка, який тепер помирився з Дорошенком на ґрунті спільної неприязні до гетьмана «поповича»: він скликав у Чигирині раду при участи запорожців і на ній склав булаву, ніби передаючи її до рук козацькій громаді, від якої свого часу її одержав. Сірко прийняв від Дорошенка присягу на вірність цареві, і з свого боку присягою ґарантував йому царську ласку й оборону. Після того Дорошенко вислав свої гетьманські клейноди, прапори й турецькі санджаки до Москви. Туди привезено їх в початку 1676 року. З тріюмфом волочили українські прапори вулицями Москви по землі й склали їх до ніг царя, а той велів виставити їх на три дні на показ народові.

Але це ще не був кінець Дорошенка. Московський уряд був незадоволений із посередництва Сірка й вимагав, щоб Дорошенко явився на лівий берег і там склав присягу в присутності Самойловича й Ромодановського. Дорошенко не хотів цього робити, й цар (уже новий, Федор Олексіевич) звелів іти на нього походом. У вересні 1676 р. 30 тисячна московсько-українська армія підступила до Чигирина. Після короткого бою Дорошенко рішив капітулювати: в нього залишилося всього 2000 козаків. 19 вересня 1676 року він здав своє гетьманство на руки Самойловича й Ромодановського. Політична каріера Дорошенка скінчилась. Він пішов на почесне заслання до Москви, яка обійшлася з ним виїмкове ласкаво й великодушно. На цьому засланні, в подарованім йому царем селі Ярополчі Волоколамського повіту під Москвою, він закінчив свої дні 9 листопада 1698 р.

Так зійшов із політичної арени цей «останній козак», як назвав його один із наших істориків. Зійшов серед страшної, нечуваної руїни свого краю, виснаживши всі його сили на боротьбу за здійснення високого ідеалу обєднаної й самостійної української держави. Зійшов неоцінений своїми сучасниками, котрі мали перед очима лише самий кінець його діла й ніяк не могли простити йому союзу з турками, ворогами христіянського світу, ані також ближчими нащадками. Лише в нові часи, коли відродилася національна свідомість і історична традиція українська, постать останнього чигиринського гетьмана знайшла собі прихильну оцінку й серед наших істориків, і серед громадянства. «Не вважаючи на свої політичні помилки й неудачі, каже В. Антонович, серед сучасних йому козацьких провідників уявляє Дорошенко відрадне явище: не дрібний еґоїзм, не змагання до наживи й особистих вигод кермувало цим гетьманом: він щиро дбав про добро рідного краю, серед найтяжчих обставин з дивовижною енергією й сталістю боровся за нього і впав з достоїнством і свідомістю сповненого обовязку». В такому самому дусі оцінюють діяльність Дорошенка й інші українські історики: Костомарів, Єфименкова, Уманець, Грушевський. Вони підкреслюють, що турецька протекція була для Дорошенка лише способом вибороти державну самостійність України.

*

Одначе з упадком Дорошенка не припинилася боротьба за спустошену й зруйновану правобережну Україну. Туреччина за всяку ціну хотіла вдержати її в своїх руках. Довідавшися, що Дорошенко зрікся гетьманства й піддався Москві, в Царгороді рішили вивести на сцену Юрія Хмельницького, що сидів у Едикульському замку. Його проголошено «князем малоросійської України» й вислано весною 1677 року на Поділля з невеликим відділом війська, маючи на увазі вислати згодом значніші сили для завоювання Чигирина. Юрій Хмельницький оселився в на-пів зруйнованому Немирові і почав звідти розсилати універсали, вимагаючи визнання своєї влади. Один універсал вислано й на Запорожжя, де він зробив вражіння: імя Хмельницького не було порожнім звуком для козаків. В Москві і в Батурині поява Хмельницького, як претендента на правобережну Украну, викликала велику тривогу. Чигирин почали спішно укріпляти, й залогу його доведено до 30.000 людей: 24.000 москалів під командою німецьких генералів і коло 5000 українських козаків під командою наказного гетьмана Коровченка. Значні московські сили стояли на поготові в Путивлі. В серпні 1677 велика турецько-татарська армія обложила Чигирин, при ній був і Юрій Хмельницький. Але кріпость витримала облогу, а тимчасом за три тижні підійшли на поміч сполучені московсько-українські сили Ромодановського й Самойловича, й турки з татарами відступили. Тоді вернувся й гетьман із боярином, перший до Батуріна, другий — до Курська.

І в Москві, і на Україні розуміли, що турки повторять спробу заволодіти Чигирином, тільки що прийдуть із іще більшими силами. Московський уряд не хотів витрачати коштів і засобів на нову боротьбу за Чигирин; він охочий був зруйнувати Чигирин і потім договоритися з турками, щоб чигиринську область зробити невтральною. Але на Україні рішучо повстали проти такого пляну: українцям шкода було старої гетьманської столиці. Місія московського дипльомата Тяпкіна до Самойловича — умовити гетьмана згодитися на такий плян, успіху не мала, й Москва