Олесь Ульяненко - Дофін Сатани, Олесь Ульяненко

ображеної корови: висмикнули пучок гички прямо з рота. Чухає рогом, хоче усмалити. А оком одним поглядає на відібрані будяки. Ракшу тягнуло на вулицю. Йому хотілося туди, де його ніхто не знає. Але ніхто його не відпускав. Нема такого місця, голубчику, де б не знали полковника Ракшу. Земля западеться, але про нього згадають, поведуть на бантину чіпляти, щоб довше ніжками сучив, висмикував, і перед смертю він дізнається, коли очі повилазять, що лікарша його була святою. А за це Ракші годиться померти лютою смертю. Задуло білу занавіску. «Закрий віко, — говорить. — Зараз на вулиці прелюдія до восьмого дантового пекла». — «Ракша, чого ти такий грамотний, а такий невихований. Хто тобі прасує нижнє, а?» — Рука розщібає кнопки на сорочці, що з пуканням вистрілюють у тиші. Ракша поцілував її довгим поцілунком у м'які теплі губи, наче взяв їх у долоні і легенько притиснув, потім згидився, ухопивши ніздрями запах з якогось модного, геть лівого бутіка; він цілував її довго, аж доти, коли вона сама не відчула смаку поцілунку, а йому обридло, зробилося порожньо, наче передчасно отримав задоволення, кінчив прямо по-школярському в штани. Показати їй приклад содомського зв'язку, взяти по-скотинячому, якщо цю курку чимось здивуєш; а ще більше Ракші хотілося випити і мовчати. Терпляче він виконав обов'язок, перегнувши лікаршу на кріслі, потім поставивши на коліна, обличчям до себе, обличчям в своє, попередивши, що коли роблять мінет, то не розмовляють: він голосно, по-театральному кінчив і подався відразу до кімнати, вмостився у кріслі, перед вікном, припадаючи раз по раз до склянки, поставивши перед собою пляшку з горілкою, намотуючи спокій на душу, утупившись в широкий і синій екран вікна: шаснула машина, майже іграшкова, за нею інша, потім пучки диму, ледь вловимі, вибухнули непомітно у чистому повітрі, що смерділо мітлами, переходами, бомжами. Ще три, ще дві, ще… Він допивав пляшку, коли яскравий потік забивав вулицю, котру він боявся називати Хрещатиком. Лікарша, увімкнувши музику, плюскалася у ванній.

Генерал дбайливо перебрав папери. Перед ним, в рожевих відсвітах нічника, серед розкиданого одягу, генеральських штанів з лампасами, гола спина дівчини, що виходжувала в одних чорних лакованих черевиках на шпильках м'якими килимами, а генерал, в одних трусах казенного крою, раз по раз визирав з-за паперів. Замуркав мобільник.

— Алло… Ракша… Ага… Який в чорта… Ні… Нехай котиться ваш капітан. Китаєць? Такого не було. Забудьте про такого. Це останнє, що я можу для нього зробити. Закрити діло і списати його за непрофесійністю. Що Китаєць, Ромодан для чого? Все… мені завтра звітувати.

Дівчина лягла на килим: довгонога, брунатна від засмаги, поставила пляшку на живіт і показала Генералу язика.

— Моя ти…

Двадцять перший тролейбус перегинається у гармошці, так, наче туди, в саму середину влучила нечувана звукова сила. Ракша з Нижником завмерли: у останнього піт на лобі, як квасолини, одвисла тлуста губа, рідкі жовті, з проріхами зуби. Вони в центрі перед пагорбом, священним, як і кожна могила, кожен смітник, кожен куточок цього міста, що ставало першопрестольним. Внизу пагорба лягає батьківщина, — мурижить у мізках Ракші. Вгорі Бог, внизу батьківщина. Якраз такому в школі повинні вчити, напевне вчать, але навряд чи хто слухає. Батьківщина змагається з собою та інфляційною лихоманкою. Зараз всі українці, — проти кого воювати? Нема проти кого воювати, але знаходять і чавлять одне одного, аж мізки вилазять через всі дірки. Війна, знамо війна.

— Ух ти-ти, — невідомо до кого і для чого прорік Нижник. — А де там зараз Китаєць?.

— Думаю, йому жарко… — говорить і лякається Ракша.

Жінка ступає під козирьок, прямо в глибоку тінь. Прийде час, і про батьківщину говоритимуть одні підарм, такі, як Нижник. Щось загуло в повітрі, зробилося загрозливим, далеким і чужим, наче піднялися високі сфери, стало навіть дихати легше, навіть Нижник зі своєю оплилою фізіономією видавався світліше цих древніх пагорбів, де позбиралася одна муть від первородства, а нам, Ракша, фіг, на всю морду. Повітря поволі просочувалося дорогими парфумами, шкіряними валізами, небо темнішало, але якось від одного краю, зовсім по-іншому, наче не на дощ, а як у глупу ніч, але спробуй запитати Нижника, ржатиме мов той сивий мерин, — підарюга, знамо діло, і в Африці підарюга. Он, якраз дорогу біля двадцять першого переходить, і завжди переходив Чіп Балабушко. Він з порядної сім'ї, правильно вимовляє слова, пише правильно, кохається у народному і не тільки. Батько його поспів накрасти за законом. Тому Чіп любить українців, а ще китайців, а ще якихось косооких, і навіть цими трьома мовами розмовляє. Він думає нею, але не розмовляє. Це його курвило і крутило, як після ціаніду чи цикути. Бідний Сократ, нещасні його міньйони, — Чіп пройшовся під начищеними по-європейськи вітринами, взірець благополуччя, чемності: трикутне обличчя, стрижка — три платні капітанських, опираючись легко і вільно, без всякого там понту на парасолю, виставляє ноги, прямо тобі справжнісінький англієць, вітається, знову чалапає, розставляючи по-качачо-му ноги під вітринами, вітається, знову повзе тінь його під прилавками, з червоними кільцями ковбаси, що нагадує великих дощових черв'яків. Надутий гумовий дурень на верхівці Макдональдса захилитався. Вибігають ті, що зі швабрами, тицяють пальцями. Шукають очима вітер. Випроскує товстун у формі старшого офіціанта, і вони ще напруженіше вимахують швабрами і шукають вітер. Ха, це батьківщина вітає своїх героїв. Чудова погода, — додумався ж, видав, ідіот. Він зараз піде і скаже отій бабі, якщо вона хоче трахнутися, то цирк давно поїхав, нема дурних, всіх у Велику Вітчизняну загнали до яру.

— Нема Китайця, Нижник, давно нема. Скучив. Га?! — замість того, щоб піти, говорить Ракша. — У мене зараз, Нижник, в голові одна політінформація.

— Хочеш, я у неї запитаю?…

Голуби збилися докупи, — вони так збиваються, коли чують сильнішого, тобто ворога.

— В писок хочеш… — але безсило, зовсім тихо гворить Ракша. Обличчя у жінки бліде, ледь проступають синці під очима, але крейдяна блідавість кидається відразу. Погано спить або мало спить. Якщо так далі, то від її випещеного тіла нічого не лишиться. Тут тобі не Америка, навіть не Франція, навіть не Англія. Ти тут кінчений чоловік, Ракша. І він підводиться і пробує йти. Йому темно в очах, наче перед дощем. Нижник підняв свій одвислий зад і протяжно забздів. Аби не ця жінка, то неодмінно б отримав по харі, по щелепі: Нижник, з ухмилюгою провокатора, це відчуває, тому хитро, по-поросячому либениться. Потім Нижник ляпнув сраку на місце, зачухав нею об сидіння, примощуючи покомфортніше. З-за дерев вистромляється розблаженна фізіономія Чіпа Балабушки. «Ото, дивись, твоя рідня… Корифан