Міша Селимович - Фортеця, Міша Селимович

— Постривай, не сердься. Не звинувачую тебе. Просто розмовляємо. Думаєш, мені було легко?

— Хто тобі наказав звільнити мене з роботи?

— Байдуже, хто наказав. Молов, кажеш, те, чого не думаєш? Нікого не цікавить, що ти думаєш, цікавить, що робиш. Думка належить тільки тобі, а вчинок стосується кожного.

— Який вчинок? Я не вкрав, ніякого насилля не вчинив, нікому шкоди не заподіяв. Хіба пусті слова — це вчинок?

— Тихіше! Чого тобі завжди хочеться, щоб тебе всі чули? А слово — вчинок, ще й який! Якби ти вкрав, учинив насилля, заподіяв комусь шкоду, може, тобі й простили б. Але ти говорив таке, про що розумні люди мовчать. Цього не прощають.

— Я сказав правду!

— Тим гірше. Слово — це порох, який кожної миті може спалахнути. Незадоволення всякого завжди є повно, але воно ніколи не вибухає саме по собі. Його запалює слово.

— Навіщо ж тоді ми бережемо те слово-порох? Чому не підпалимо свого незадоволення, що вже назбиралося?

— Ні, ти не такий наївний. Ти не сп'яну молов те, чого не думаєш! Тепер я бачу. І занапастиш себе, а я навіть не знатиму навіщо.

— Хіба чесність — така таємниця, Муло Ібрагіме?

— Не чесність для мене таємниця, а твоя поведінка. Багато думав про тебе. Спробую розібратися.

— І вдалося тобі?

— Кажу, спробую. Ти пішов на війну ще зовсім молодий, без будь-якого досвіду, чесний, як і більшість молодих людей. З війни повернувся такий самий незрілий, як і пішов. Тільки спантеличений, бо ти не вірив, що людина може бути такою жорстокою. Але тебе ще більше спантеличила жорстокість у мирному житті. Ти думав, війна страшна, бо це війна, але чому мирне життя страшне? І здавалося тобі, що люди не бачать цього і твій обов'язок — сказати їм про це.

— Хіба не так?

— Якби ти не пішов на війну, життя б тебе поволі цюкало, обкочувало, терло, і ти непомітно потрапив би в його колію, пристосований і без гадки, що може бути інакше. Оце моє пояснення: війна забрала в тебе роки, відведені для того, щоб учитися жити.

— Я багато навчився на війні. Дуже багато.

— Не для мирного життя. Війна — жорстока, але чесна боротьба, як між тваринами. Мирне життя — жорстока боротьба, але нечесна, як між людьми. Різниця величезна.

— Поволі вчуся.

А потім він раптом звернув розмову на інше, я тільки здивувався, як він спромігся таке сказати:

— Жаль мені Тияни. Жаль мені й тебе. Пошукаю способу, щоб допомогти вам.

— Як?

— Ще не знаю. Подумаю.

Так ми нашипілися один на одного, як два гусаки, щоб залишити між нами те, що інші воліли б почути, а ті два безвусі писарі за перегородкою, напевне, вважали нас егоїстами й жмикрутами. Мало вони зможуть розповісти тим, хто їх питатиме про нашу розмову.

Нічого мені не відкрило його мудрування, крім того, що Мула Ібрагім думав про мене більше, ніж я сподівався. І це вже щось, хоч і не дуже багато. Його пояснення цікаве, але користь від нього мала. Я був на війні — і цього не можу змінити, пропустив час учнівства, не зазнав того щастя, щоб життя обтерло мене, як річка обтирає гальку, і тепер я дивний для інших, незрозумілий сам для себе.

Хто я, де, на якому світі? Який я, добрий чи поганий, недалекий чи складний, що значать для мене люди й життя, до чого прагну, чого чекаю від себе та інших?

Мені здається, що я зовсім звичайний, то чому ж інакший?

Чи я сам вирізняюся, чи мене вирізняють?

Люблю людей, але не знаю, як жити з ними.

Хто зрозуміє моє безперестанне згадування про мертвих товаришів у хотинських мочарах і що вони — звинувачення чи рана?

Кому розповім і кого цікавлять мої дрібні радості, з яких люди посміялися б, а я їх не поміняв би на жодні чужі: слухати незбагненні звуки ночі, зачаровано дивитися на місячне сяйво, розлите по листю, чути дихання дружини уві сні.

І як я поясню комусь, що мені жаль обох Пакрів, Махмута Неретляка, перукаря Саліха з Аліфаковця, старих воїнів, що просять милостиню під мечеттю, і нових, які йдуть на війну, не знаючи, що їх там чекає.

Що можу вдіяти з тою своєю нерозумною думкою, яка нікому не шкодить і не допомагає, нікому не потрібна, окрім мене? Непотрібна, божевільна, даремна, але мені здається, що без неї залишилося б тільки півсвіту або й набагато менше, та й цей був би нікудишній, без неї не було б мене, був би хтось інший, глухий і покалічений, чужий і гидкий самому собі.

Перед Єврейським кварталом, обгородженим Сиявуш-пашею, де, як у фортеці, жили сараєвські євреї, я зустрів Асима Пецитаву. Він носив з джерела від Бегової мечеті воду мешканцям Єврейського кварталу. Перед брамою, через яку з ранку до ночі безліч разів проходив, лютий на весь світ, він поставив дві великі коновки, щоб відпочити. Був дуже втомлений.

Дві великі коновки, повні води для інших, — це все його життя.

— Важко? — запитав я без потреби.

Асим подивився на мене здивовано, мов не розумів мене або думав, що я божевільний. Одне, чи друге, чи те й те разом, але він відповів мені своїм звичаєм: почав лаятися, соковито й невтомно.

— Ти правий, — промовив я. — Особливо, якщо тобі від того легшає.

Махмут Неретляк чекав мене на веранді, розтирав литки на ногах, щоб угамувати біль від корчів, що його дедалі частіше хапали. Рукою подав мені знак, щоб я розмовляв тихіше: Тияна спить.

— Ну, дістав? — запитав мене пошепки.

— Ні. Не дав нічого.

— Я так і знав. Їй-богу, знав. Душа в Мули Ібрагіма дрібна. Як просяне зерно.

— Звідки ти знав, що не дасть?

— Я теж уже просив у нього, від твого імені.

— Коли просив, нещасний?

— Ех, коли! Коли треба було.

— І мені не сказав. Він теж.

— Якби дістав, то сказав би. І він не мав чим похвалитися.

— А якщо я тобі скажу, що дав?

— Невже дав?

— Так.

— Я так і знав. Їй-богу знав. Чом би тобі не дав? І ти ж йому прислужився.

— Тепер бачиш, що душа в нього не дрібна.

— Часом дрібна, часом широка. Як у всіх.

Цього разу вона була в нього дуже широка: я налічив п'ятдесят грошів.

Половину відділив Махмутові, він узяв гроші байдужливо, не сказавши, багато це чи мало. Тільки подивився на них, як лежали на долоні.

— Якби цього сміття було бодай трохи більше, можна