Шевчук Валерій - Фрагменти із сувою мойр. Частина 2. Театр прози, Шевчук Валерій

Але ніч є ніч, і вона не лише у снах, а й наяву перекривлює і зміщує речі.

— А хто прибирати буде? — спитав його бараняча величність.

— Уборщиця! — сказав, уживши варваризму, Іван, бо з розповідей знав, що міліціонери терпіти не можуть інтелігентів і ті ніколи не бувають у них начальниками. — Я тут временно!

Міліціонер похитався на ногах, свердлячи Івана очима, здається, в такий спосіб перевіряючи, чи немає тут нічого непевного, але тупий Іванів позир його заспокоїв.

— Ладно, оддихай! — сказав він і відійшов.

Іван знову скулився, готуючись удруге поринути в сон, але тут обізвалася тим-таки тонюсіньким голоском баба.

— Це коли у вас чимонданчику одежа чи якісь бумаги, то можуть підмокнути.

Іван зирнув під ноги, валіза й справді стояла у воді. Він звівся і, пильно стережений бляшками бабиних очей, рушив разом із підмоклою валізою до виходу. Але не до того, котрий вів на перона, а на привокзальну площу. Баба розтулила здивовано рота, миттю це вкмітивши, хотіла знову покликати міліціонера, але той був задалеко, тож вона перехрестилась і сказала тихенько сакраментальне: "Свят, свят, свят!" Тоді знову втягла носом повітря, і цього разу їй здалося, що пролита з дивного хлопця вода пахне, ні, не паскудством, а хіба смолою навпереміш із сіркою. Бляшки її очей засвітилися, як срібні, тільки яскравіше, однак баба навіть не подумала, що смолою та сіркою може пахнути сама. Відтак ще раз перехрестилася і сказала вже виразніше, вголос:

— Свят, свят, свят!

22

Уживу фрази, яку люблять творці епічних творів: дні потекли за днями. Дощі закінчилися, надійшла осіння сумрявість, яка закінчилася однієї ночі, коли вдарили перші морози. Почалися і снігопади — щось схоже чинилося і з Іваном Василевським. Він від пам’ятних подій ніколи не запускав своєї мислительної машини, щоб обмислити те, що сталося у Сфері, але сумряву в душі відчував, і вона помаленьку роз’їдала чавун його вдачі: зрештою, час та думки з’їдають і метал (та й не лише крихкий). Потім та сумрявість заморозилась, а зрештою вкрилася білим настом. Коли ж Федьо Сало в якийсь спосіб довідався, що Іван перестав заступати його на посаді квартиранта-громовідвода чи квартиранта — кандидата в женихи й підійшов до нього, широко скалячись та привітно вилискуючи всім можливим смальцем на лиці, а ще й запитав єхидненько, але без співчуття:

— Що, не витримав? — Іван Василевський на нього не озвірився, а тільки зирнув "своїми очима", саме тими, що намалювала їх, захопившись, Людмила, і сказав іншим очам, також намальованим захопленою Людмилою:

— Там важко витримати, і ти це знаєш не менше за мене.

Звісно, він не мав наміру нічого Феді розказувати.

— Я чого підійшов, — легковажно, але із злодіяцькими проблисками заграв очима Федьо Сало. — Хочу знову змінить квартиру, отож коли ще шукаєш одиночества, можу тобі уступить.

— Нє, — спокійно відказав Іван. — Я тепер мудрий! Є такий афоризм: "Не шукай самотності на безлюдді чи малолюдді, вона сама тебе знайде і на велелюдді".

— Сам придумав? — шморгнув носом Федьо Сало.

— Так, — гордо признався Іван Василевський.

— Отже, хочеш залишатись у гуртожитку? Я оце якось думав: може, й собі перебраться до гуртожитку, надоїли мені ті собачі буди… Але нє, так мені інтересніше…

І він підніс на привітання руку, блудно всміхнувся (nota bene: слово "блудний" уживається тут не в розумінні "розпутний", а "блукальний", "заблуканий" — від слова "заблукати") і забрався з очей — духом пізнав, що вдруге Івана не обдурити.

З вищеподаного опису читач, який зазнав студентського митарювання, може мене звинуватити в неточності: Іван Василевський пішов із дому, жив сам, але… мав на що винаймати квартиру, ходити на три-чотири сеанси в кіно тощо — таких речей не міг би собі дозволити, коли б жив на саму стипендію, а підробітків, як показує цей опис, не мав. Секрет розкривається просто, і я його з’явлю на догоду недовірливому читачеві: Іван Василевський одержував регулярні перекази від матері (що чинилося цілком таємно від вітчима), з якою продовжував і листуватися, надсилаючи листи на адресу її сестри, а своєї тітки, — це свідчило, що з родиною до кінця не розірвав, хоча з матір’ю бачився винятково рідко — та боялася скандалу від чоловіка.

Отож усе в нього поки що залишалося внормовано, за винятком однієї речі: вряди-годи, спершу зовсім рідко, а далі частіше, його сніговий покрив, ба й замерзлість, отой цілковитий грудень, проривала, здебільшого перед сном, коротка, але напрочуд болюча згадка про Людмилу. Так, інколи, замість картинки на античну тему, він міг побачити (до ілюзії яскраво) дівчину з милою усмішкою на вустах чи той момент, коли малювала у дворі білизну, вулицю, голі дерева і його самітну постать, що напівобернулася. Або й той, коли малювала його портрета, чи перед тим — розсміяною, з мисочкою для собачої їжі в руці й у супроводі Кота, тобто кішки Лізи, яка робила довкола її ніг зигзаги. Насилля, яке над нею вчинив, не згадував, забарикадувавши наглухо свідомість, але ці милі сцени проривалися крізь його замороженість і на хвильку її розтоплювали. І він вирішив, що саме під час тих сценок над ним усе ще творилася магія: вона таки справді вийняла з нього якусь частку і тією часткою продовжувала володіти, а може, по-своєму маніпулювала, хоча, ймовірно, про нього тепер (після того, що сталося) могла й не думати. Однак вийнята частка — це завжди рана, і рана ота ніяк не загоювалася. Можливо, саме тому й не бажав обмірковувати відбутих подій, бо рана таки кровоточила, а можливо, почав не довіряти своїй допотопній, грубій і важкій машині, але на рівні змислів, розумованого чуття (повторимо: в нього воно точне й розвинене) тямив, що має свою правду, і сповідував її, залишаючись здебільшого чесним із собою, однак не враховував, що в інших людей можуть бути інші, їхні правди, такі ж істинні та чесні й автентичні, як правда його, але цілком інакші, чи неспівмірні, чи супротилежні та непоясненні. І саме тут відчував свою ослабину. Річ у тім, що не був здатний пізнати й полюбити чужу правду, принаймні на тому рівні, на якому любив власну. Отут і цим ятрилася його рана, бо полюбити чиюсь правду — це значить вийти поза раціональний чавун та залізні шруби власної мислительної машини, а може, її поламати, однак на таке здатний не був. Хоч глибоко на дні бачив думоньку: любові не буває при роз’єднаності правд, а коли й буває, вона приречена. А для поєднання має прийти й посісти свого стільця Покірливість. Не покірність, а таки покірливість — це і є передумова чи бажання пізнати й прийняти того, кого покохав. Саме тому люди поділяються на завойовників, котрі утверджують свою правду насиллям, не рахуючись із правдою ближнього, а є покірливі (ні, ні, не покірні), які намагаються різні правди гармонійно погодити й тим самим об’єднати, — ось що народжує справжню, взаємну і неблазенну любов.

Схожу драму пережив тоді, коли мати вийшла заміж за росіянина, тобто представника етносу-хижака. Не хочу кидати тіні на цього етноса, є й там добрі, розумні й гуманні люди, але його вітчим до таких не належав, а був утіленням насильницьких засад у цьому племені, вельми розвинених, і оженився з Івановою матір’ю не задля взаємної любові та миру і злагодженого життя, а задля утвердження своєї правди та влади, бувши цілком переконаний: що більше сили та влади на приборкання своєї половини вживати, то міцніша буде родина. Відтак нещадно ламав волю матері та його, Івана. Ось чому хлопець із дому пішов і, поки живий вітчим, ніколи туди не повернеться. Але до матері зла не мав жодного, бо вона в цій ситуації — жертва, а не рівнозначний чинник. Однак, тікаючи від скверни, він ту скверну поніс із собою, перетворив у чавун, тобто і сам став нечутливий, відтак дійшов до насилля, ставши не жертвою, а носієм цього звіра. Ось що найбільше його жахало — звір у собі! Звір, який прокидається і який починає володіти тобою, а не ти ним. Звір живе в кожному, але не в кожному він повновладний. З другого боку, прочував, що повернутися й виправити ситуацію не можна, бо вона навіки доконана. У ньому може спалахувати сумління, воно може шептати йому мудрі резони, але, як ніколи не повернути втраченого часу, так не повернути й не переграти ситуації чи події, яка відбулася. Бо той, хто переступив межу, може остерігатися, щоб не переступати її в ситуації іншій, а переступлена навіки такою залишиться. Навіки!

23

І настав день, який визначив у цій історії Фінал, день холодний і вітряний — було то в лютому. Перед тим квасилася відлига, сніг розм’як і почав перетворюватись у кашу, сіру й брудну, але вночі вдарив мороз і твань стала крижаними вибоїнами та грудами.

Іван прокинувся від сигналу, ніби пролунав знайомий йому ґонґ. Прокинувся глибоко стривожений, і перше, що вдарило йому в мозка: Людмила! То не був образ, як траплялося раніше, чи спомин, а лише м’яке ім’я, що означало милу людину, яке нараз перетворилося також у замерзлу груду. Почав переконувати себе, що казиться, що йому пора вирвати із серця цю колюку, що треба зосередитися, врівноважитися і так далі, але тривога сиділа в ньому, наче вата, збита віником із куряви, а курявою був свинець. Мав їхати на лекції, тож машинально збирав конспекти і клав у папку; зрештою, вливсь у потік студентів, що прямував до зупинки трамвая, — всі вони йшли, якось дивно похитуючись і пострибуючи; стежка, яка вела через простір між гуртожитком та трамвайною колією, була покрита кригою, баюристою та нерівною; холодний їдкий вітер бив просто в обличчя, проїдаючи шкіру.

Іван ледве всунувсь у трамвая і саме тоді збагнув, що сьогодні на лекції не піде. Ні, він зовсім не збирався заходити в дім, якого назвав Сферою, але подивитися на нього віддалік мусив. Це було безумством, але непереборним — Сферу конче мав побачити. Однак іще боровся з собою, тим більше, що тривала кампанія боротьби за відвідання і прогульників могли позбавити стипендії. Загроза немала, зважаючи на його скромні засоби, бо на саму материну підмогу він не проживе. І він вирішив піти на компроміса: лекції відсидіти, а потому таки задовольнити цю дурну забаганку, клятвено собі пообіцявши, що в дім не зайде. Подивиться й піде — більше нічого.

Пару він просидів ніби в тумані; коли в нього щось запитували, відповідав невлад, а потреба поїхати й подивитися на Сферу ставала пекуча й нестерпна, майже маніякальна.