Андрій Кокотюха - Пригоди Клима Кошового

– Протокол упізнання я маю складати сам, пане директоре. Пан Веслав Зінгер лише підтвердив підписом – з його слів записано вірно. Золотий брегет, знайдений у кишені того батяра, справді належав убитому адвокатові Євгенові Сойці.

Повітря просторого кабінету Понятовського сколихнув ледь чутний шерех. Це Магда Богданович, котра влаштувалася на кріслі в кутку, склала віяло й легенько ляснула ним по розкритій долоні. За весь час, поки комісар доповідав начальству, молода вдова не зронила ні пари з вуст. Трималася непомітно, ніби осторонь від подій. Тим не менше, присутність у свята святих Клима Кошового викликала низку питань, а то й дратувала поліцейських чинів більше, ніж персона Магди.

– Хай писар це перепише, – розпорядився Понятовський, повернувши папір комісарові. – А вже потім викличете сюди свідка Зінгера, нехай наново підпише. Заодно знайдіть ще хоча б трьох осіб, здатних засвідчити те ж саме.

– Буде зроблено, пане директоре, – стримано кивнув Віхура. – Але ви… ми всі вже самі бачимо й розуміємо: Зенек Новотний, той самий батяр, якого ловили на очах ледь не цілого Львова, причетний до наглої смерті адвоката з Личаківської. Від самого початку в нас була версія про вбивство заради пограбування…

Магда знову повела віялом, тепер уже привертаючи до себе увагу чоловіків.

– Нагадаю вам, пане комісаре, – від самого початку всі тут домовилися вважати, що Сойка наклав на себе руки. Якби поліція не затримала випадково присутнього тут пана Кошового, ви б мали інакшу картину.

– Пані Магдо, ми завжди цінували вашу небайдужість і наполегливість, – у тоні Понятовського стриманий гнів боровся з холодною повагою. – І в даний момент мене особисто, так само, міркую, як і пана Віхуру, цікавить, чому ваш несподіваний протеже, пан Кошовий, від самого початку крутиться під ногами в поліції. Випадковістю це не назвав би навіть сам пан Богданович у свою бутність, мусите погодитися.

Клим переступив із ноги на ногу, кахикнув. Коли три пари очей глянули на нього, мовив, старанно наслідуючи місцеву манеру:

– Перепрошую шановне панство. Ви можете ставитись до моєї скромної персони, як собі хочете. Але коли я вже тут, хай випадково, як каже пані Магда, дуже прошу не обговорювати мене в моїй присутності так, ніби мене тут нема. Через голову, як то кажуть. І потім, – він коротко кивнув у бік Магди, – я вдячний вам за спроби захистити мене. Тільки я сам адвокат, насмілюся нагадати.

– Добре, що нагадали, – Понятовський знову підкрутив вус, уже лівий. – Якщо ви знаєте закони і дружите з ними, цілком здатні мене зрозуміти. Ви підданий іншої держави. Зведення законів царських та цісарських напевне різняться. Проте всі закони світу, так-так, світу, не побоюся цього слова, збігаються в одному: стороннім особам не вільно втручатися в роботу поліції, органів слідства й суду. Те, що ви вчинили сьогодні просто серед білого дня, всі ці гонитви – неприпустимо, пане Кошовий! І зовсім не прийнятно! Подібні дійства порушують чинний порядок! Я вже уявляю собі заголовки сьогоднішніх міських газет! «Перші великі вуличні перегони у Львові» чи щось подібне, гучне й безглузде – як усе, про що пише більшість преси! Ви стали героєм дня, пане Кошовий! Ви подарували нашому спокійному затишному місту зовсім непотрібну сенсацію!

Кошовий зиркнув на Магду.

– Не таке вже місто й тихе… Судячи з деяких останніх подій. Ось хоча б убивцю намісника судили зовсім недавно…

– Поки в Російській імперії не почалася та їхня кривава революція, у нас було значно тихіше! – Понятовський підніс голос. – Нині сюди на еміграцію виїздять різні баламути! У мене нема зараз часу входити з вами в порожні дискусії, пане Кошовий! Ваша завзятість допомогла поліції вийти на слід убивці чи вбивць Сойки. І дуже добре, що все звелося до батярів, а не пішло в непотрібну тепер політичну площину! Далі справою займеться той, кому належить, – комісар Віхура. А на цей час, пане Кошовий, я особисто клопотатимуся про взяття вас під домашній арешт!

Знову під арешт.

Це вже який раз від початку нинішнього літа.

Нічого собі, просто прокляття якесь. Пороблено, як казала покійна Климова бабуся.

– Я можу оскаржити?

– Ні. Пані Магда теж навряд чи заступиться за вас у подібній ситуації. Можливо, вас неприємно вразить почуте. Але схожу перспективу ми вже встигли нині обговорити саме з нею. Дійшли згоди, треба лише все належним чином оформити.

Тепер Клим дивився на Магду з докором. Прочитавши, молода вдова витримала погляд і додала від себе:

– Можна сперечатися, пане Кошовий. Але повірте, так краще. Найперше – для вас. Пан Віхура має досвід, мій покійний чоловік високо його цінував. З його подачі пан Марек став комісаром. Кажу до того, що зараз, коли він знає, з чого почати й куди рухатися далі, слідство забере лічені дні. Тоді арешт благополучно знімуть, сама клопотатимуся за вас. І потім обговоримо спокійно все, що вас хвилює у найближчому майбутньому.

Отже, арешт во благо.

Так теж буває.

Ну-ну.

Заборона виходити з помешкання дала несподівані переваги.

Перше, що зробив Кошовий з вечора, коли його за поліційним приписом повернули додому, – без вагань допив залишену від покійного попередника наливку. Собою Клим був задоволений і визнав за собою право відсвяткувати свою невеличку перемогу на новому місці.

Чи давала йому щось небачена для Львова шалена гонитва за трамваєм у близькій чи віддаленій перспективі, думати зараз не хотів. Тішило інше: визначивши мету, вперто йдучи до неї, правильно вирахувавши як свої кроки, так і поведінку батярів, уполював кривдника навіть швидше, ніж сподівався.

Про завтрашній та наступні дні думати не хотілося. Він зловив крадія, хоч це нічого не дало й викрадені гроші не повернулися. Значить, на ранок йому вже нема чим себе займати. Коли так, найкращий вихід – розслабитися та валятися в ліжку стільки, скільки треба.

Наливка прискорила сон, зміцнила його, а коли він розплющив очі, вставати зовсім не хотілося.

Звісно, природна потреба змусила підвестися, та з клозета Клим, ніби так треба, повернувся назад до ліжка. Голова не боліла. Навпаки, була на диво ясною. Прочинене вікно виходило у двір, звідти линули звуки «катеринки». Сонячною спальня не була, та зараз Кошовому не треба яскравого світла. Навпаки, так затишніше. Думалося краще.

На роздуми наштовхувало саме це вікно.

Через нього заліз пізно вночі Зенек Новотний. Сам чи з кимось удвох, значення не мало. У подробиці слідства, ясна річ, ніхто не посвячував, але трусити злодія почали просто серед вулиці з його, Кошового, подачі. Брегет, описаний паном