Франко І. Я. - Борислав сміється, Франко І. Я.

моїм при­хо­ді до то­го зак­ля­то­го Бо­рис­ла­ва. Ще то­ді ту не так бу­ло. Ями йно що по­чи­на­ли­ся,- все ще якось по­до­ба­ло на се­ло, хоть і то­ді вже жи­дів­ні наз­ла­зи­ло­ся бу­ло сю­да, як хро­бів до стер­ва. То то­ді ти, не­бо­же, ту пек­ло бу­ло, аж сум­но по­га­да­ти. Жи­дів­ня кру­ти­ла­ся та го­мо­ні­ла ко­ло кож­дої ха­ти, лес­ти­ла­ся, як ті пси, до кож­до­го гос­по­да­ря, на­си­лу тяг­ла до корш­мів або й та­ки в ха­тах поїла лю­дей, ви­ду­рю­ючи по кус­ни­ко­ві грун­ту під за­ко­пи. Що я то­ді на­ви­дів­ся, аж сер­це пу­ка­ло! А ско­ро, со­ба­чі ді­ти, об­ду­ри­ли чо­ло­ві­ка, вис­са­ли з него все, що мож бу­ло вис­са­ти, то­ді гей же на него! То­ді він і пи­як, і лай­дак, і пся­-па­ра, то­ді йо­го і з корш­ми вит­ру­чу­ють, і з влас­ної ха­ти ви­га­ня­ють. Страш­но збит­ку­ва­ли­ся над людьми!

От раз іду я ра­но на ро­бо­ту - див­лю­ся: пов­на ву­ли­ця лю­дей, зби­ли­ся в ку­пу, го­мо­нять щось, се­ред ку­пи крик і плач, а збо­ку, в не­ве­лич­кій со­ло­мою кри­тій ха­ті, жи­ди вже роз­газ­ду­ва­ли­ся, як у се­бе до­ма, ви­мі­ту­ють із­се­ре­ди­ни все: мис­ки, горш­ки, по­ли­ці, скри­ню… «Що та­ко­го?» - пи­таю я.- «А що,- від­по­ві­дає оден чо­ло­вік,- до­ве­ли нех­рис­ти бід­но­го Мак­си­ма до пос­лі­дн­ого. Стат­ний був газ­да, ні­що й ка­за­ти, а лю­дя­ний, чем­ний…» - «Ну, та й що з ним ста­ло­ся?» - «А не ви­диш,- ка­же чо­ло­вік,- ви­ду­ри­ли у него грунт, ху­до­ба роз­т­ра­ти­ла­ся, а ни­ні ось прий­шли та й з ха­ти го ви­верг­ли, ка­жуть, що то їх, що во­ни со­бі ку­пи­ли. Той в крик,- жи­ди не пи­та­ють. Той дір­вав­ся до бій­ки, а їх зле­ті­ло­ся в од­ній хви­лі, як тих гав­ро­нів, та й да­вай би­ти бід­но­го Мак­си­ма! Зро­бив­ся крик, за­ча­ли збі­га­ти­ся й на­ші лю­ди і лед­во вир­ва­ли Мак­си­ма з жи­дівських рук. А той, об­кер­вав­ле­ний, аж стра­ш­ний, та й кри­чить: - «Лю­ди доб­рі, ви ви­ди­те, що ту дієся? Чо­го стоїте? Ви га­даєте, що то лиш зо мною так ста­ло­ся? І з ва­ми бу­де так са­мо! Хо­діть, бе­ріть, що хто має, в ру­ки - со­ки­ри, ці­пи, ко­си,- бе­ріть і ви­же­ніть то­то пар­шивст­во з се­ла. Во­ни вас роз­то­чать жи­вих, так як ме­не роз­то­чи­ли!» Лю­ди ви­ди­ви­ли­ся на него, сто­ять, го­мо­нять… А ту оден жид, он той, що он ви­зи­рав з вік­на, пір­вав ка­мінь та й луп Мак­си­ма в го­ло­ву. Той на міс­ці пе­ре­вер­нув­ся, лиш за­хар­чав: «Лю­ди доб­рі, не дай­те моїй ди­ти­ні за­ги­ба­ти! Я вми­раю!..»

Я не дос­лу­хав то­го опо­ві­дан­ня а по­чав про­тис­ка­ти­ся до се­ре­ди­ни здви­гу. На­се­ред ули­пі ле­жав чо­ло­вік, мо­же, де со­ро­ка літ, в по­дер­тій со­роч­ці, ок­ро­вав­ле­ний, по­си­ні­лий. З го­ло­ви ще ка­па­ла кров. Ко­ло него при­па­да­ла і ле­бе­ді­ла ма­ла дів­чин­ка. Ме­не аж мо­ро­зом об­хо­пи­ло, ко­ли по­зир­нув та то­то, а лю­ди обс­ту­пи­ли до­око­ла, сто­ять сті­ною та го­мо­нять, але й з міс­ця не ру­ша­ються. А Мак­си­мо­ву ха­ту обс­ту­пи­ла жи­дів­ня, аж за­чор­ні­ло­ся дов­ко­ла,- вай­кіт та гар­кіт та­кий, що й сло­ва влас­но­го не чу­ти.

Я стою, як ос­тов­пі­лий, див­лю­ся сю­ди-ту­ди, не знаю, що ді­яти. Аж ту вид­жу, з вік­на вис­та­вив­ся той сам жид, що за­бив Мак­си­ма; вже геть-геть, вид­но, ос­мі­лив­ся і кри­чить, по­га­нець:

- Так му тре­ба, пи­яко­ві од­но­му! Так му тре­ба! А ви чо­го ту пос­та­ва­ли, сви­ні? Марш до­до­му оден з дру­гим!

В ме­ні кров за­ки­пі­ла.

- Люди,- за­ре­вів я не своїм го­ло­сом,- чи ви пос­тов­пі­ли, чи по­ца­пі­ли? Та не ви­ди­те, що чо­ло­ві­ка за­би­ли пе­ред ва­ши­ми очи­ма і ще смі­ються? А ви стоїте та й ні­чо? А грім же би вас бо­жий по­бив! Бий зло­діїв жи­дів!

- Бий! - за­ре­ві­ло в тій хви­лі з усіх бо­ків, аж зем­ля зди­ль­ко­ті­ла.- Бий зло­діїв, п’явок!

То так, як би іск­ра в со­ло­му впа­ла. В од­ній хви­лі весь мир став як не той. Я ще й не озир­нув­ся, а ту вже ці­ла хма­ра ка­мін­ня дрррень на жи­дів. Лиш тілько ще я ви­дів, що той жид, що за­бив Мак­си­ма, як стри­мів у вік­ні, так в од­ній хви­лі підс­ко­чив, хо­пив­ся за го­ло­ву ру­ка­ми, скру­тив­ся, спи­щав та й бовть на зем­лю. Більше я не ви­дів, не чув ні­чо­го. Крик, гвалт під­няв­ся та­кий, як на суд­ний день. Лю­ди ре­ві­ли без пам’яті, тис­ли­ся на­пе­ред, рва­ли, що ко­му впа­ло під ру­ки: кіл­ля з пло­тів, хво­рост, жерд­ки, по­лі­на, ка­мін­ня, і ва­ли­ли на жи­дів. Зчи­нив­ся та­кий писк та вай­кіт, не­мов ці­ла бо­рис­лавська кіт­ло­ви­на за­па­даєся під зем­лю. Часть жи­дів пирс­ла, мов по­рох. Але кількох за­пер­ло­ся в Мак­си­мо­вій ха­ті. Крізь вік­но вид­но бу­ло, що у них в ру­ках со­ки­ри, мо­ти­ки, ви­ла,- по­ха­па­ли, що мог­ли. Але ви­дя­чи, що мир обс­ту­пає ха­ту дов­ко­ла, мов ре­ву­ча по­вінь, во­ни пе­рес­та­ли кри­ча­ти, ні­би за­ка­ме­ні­ли зо стра­ху. На­род по­пер до две­рей, до ві­кон, до стін. Зат­рі­ща­ли дош­ки, ди­лин­ня, зад­зе­ленько­ті­ли вік­на,- грю­кан­ня, гвалт, писк, а на­раз стра­шен­ний гро­хіт, хма­ра по­ро­ху… Лю­ди по кус­не­ві ро­зір­ва­ли сті­ни,- зруб і по­ва­ла грох­ну­ли на жи­дів, по­ро­хи вкри­ли все те страш­не по­зо­ри­ще…

Але в ме­не за той час що ін­шо­го бу­ло на гад­ці. Ви­дя­чи, як на­род, мов звір, пре на жи­дів, я хо­пив ма­лу дів­чи­ну, Мак­си­мо­ву си­ро­ту, на ру­ки і нир­ци­-нир­ци по­чав про­ди­ра­ти­ся крізь здвиг. Лед­ве вир­вав­ся з тов­пи в тій хви­лі, ко­ли там бевх­ну­ла ха­та. Я пог­нав за­го­ро­да­ми, пів­пе­реч­ною стеж­кою до­до­му, бо бо­яв­ся, що­би де роз­лю­то­ва­ні жи­ди не пе­ре­хо­пи­ли мя на до­ро­зі. До­пав­ши ха­ти, я за­пер две­рі і по­ло­жив зом­лі­лу ди­ти­ну на тап­чан, за­чав від­ти­ра­ти. Але дов­го я не міг єї до­бу­ди­ти­ся, вже-м со­бі га­дав, що, мо­же, й її за­го­лом­шив який ка­мінь. Але, бог дав, прий­шла до се­бе, і я так тим уті­шив­ся, не­мов­би то моя влас­на ди­ти­на ожи­ла пе­ре­до мною.

Матій за­мовк на хви­лю. Люлька по­гас­ла в йо­го зу­бах, і на ли­це, ожив­ле­не і па­ла­юче під час опо­ві­дан­ня, по­ча­ла зві­ль­на на­бі­га­ти дав­ня су­мо­ви­та і без­на­дій­на хма­ра. По хви­лі він по­чав го­во­ри­ти да­лі:

- За сим та тим та за хло­по­та­ми ко­ло ди­ти­ни я й зов­сім за­був про бій­ку, і аж піз­ні­ше діз­нав­ся, що во­на скін­чи­ла­ся на ні­чім. Роз­ва­лив­ши Мак­си­мо­ву ха­ту, лю­ди не­мов са­мі се­бе зля­ка­ли­ся і роз­ле­ті­ли­ся кож­де в свій бік. Жи­ди, та­кож пе­ре­по­ло­ше­ні, не по­ка­зу­ва­ли­ся зо своїх нор,- аж десь над ве­чо­ром де­які смі­лі­ші по­ви­ла­зи­ли, по­ча­ли роз­зи­ра­ти­ся… До Мак­си­мо­вої ха­ти - а там щось пи­щить. Роз­ри­ва­ють зва­ли­ща, ви­дять: три жи­ди не­жи­ві, а п’ять по­ка­лі­че­них. Про­па­ло. З’їзди­ла, прав­да, ко­мі­сія, по­за­би­ра­ли бу­ли кількох до ареш­ту, от так наз­до­гад, та й по­ви­пус­ка­ли швид­ко на во­лю.

А Мар­та ли­ши­ла­ся у ме­не. Чес­ні бо­рис­лав­ці ма­ли,