Мария Михайловна Романовская - Загнуздані хмари (бібліотека пригод та наукової фантастики), Мария Михайловна Романовская

те село?.. Село, яким колись ходив Ролінський, коли був ще молодим. Навколо кипіло життям чудесне селище, воно здавалося красивішим, оригінальнішим за звичайні міста. Все тонуло в зелені, в розкоші садів. Від парку віяло ароматом лісу. Веранда, обвита плющем, прикрашала Палац культури, статуї його фронтону біліли серед пахучих рослин… У садку висілка, немов у санаторії, стояли гойдалки. Шопенівський ноктюрн, якого грав на скрипці молодий колгоспник, замилував професорове вухо.

Дзвінкий гудок поїзда, бадьорий, мов звук піонерської сурми, увірвався в ноктюрн. Зовсім близько колією промчав маленький електровоз. Він віз нові машини для збиральної… Грубі корпуси комбайнів, віялки нової конструкції, якісь іще зовсім невідомі Ролінському сільськогосподарські машини пропливли крізь сітку дерев.

Ролінський вийшов з парку висілка і ввійшов до лісопарку, крокуючи вздовж його узлісся до аеродрому. Праворуч між квадратами ланів змією бігло шосе, ліворуч стояла пишна стіна велетенських дерев.

За своєю звичкою метеоролога Ролінський подивився на купол неба. На обрії танули легесенькі хмарки. Це були рештки штучних хмар, що цілий день іще гуляли по небу. Вони перетворилися вже на тонесеньке кучеряве мереживо і були зовсім абрикосові від ласки вечірнього заходу. Рожеві, вони танули, розкинувшись по небу, звільняючи чисті небесні простори.

— Вітер, — задумано прошепотів Ролінський. — Вітер!..

Очі метеоролога передбачали на завтра вітер: небо на заході червоно палало.

— Завтра вітер принесе нову навалу хмар!

Очі Ролінсвкого діловито огляділи небо, ковзнули за силуетом швидкого літака, що майнув швидко на захід, і розширились перед лишиш видовищем.

На небі, в напрямі аеродрому, метушились якісь дивні повітряні кульки… Рожеві, блакитні і зеленясті. Вони плигали вгору і плавно неслись у височині. Ролінському здалося, що вони мають легкі крильця і ніжки. Одні кульки були схожі на метеликів, другі — на дивних бабок з великими головами, треті — на блискучих летючих рибок з золотистими плавниками. Все це злітало вгору, спускалося вниз, кружляло, ніби мошва у веселому танку на весняному сонці.

— Що там таке?.. — запитав Ролінський у дівчат-колгоспниць, що йшли з поля.

Вони здивовано подивились на незнайомого невігласа і поспішили пояснити.

— А це ж наша авіаспортивна площадка. Вчора одержали нову партію плигунів, ну, молодь і гуляє.

Плигуни! Як він, старий, відстав від життя. Це ж був улюблений повітряний спорт молоді.

— Яшко! — закричала дзвінко одна з дівчат. — Ну, ясно, він летить нас зустрічати.

Справді, один з літунів наближався до них. Він летів уже зовсім низько, і Ролінський виразно розглядів під блискучою кулькою міцне й красиве тіло… Легко, як балетний танцюрист, він плив у повітрі, керуючи легесенькими крилами-лопастями. Це був так званий орнітостат системи інженера Кажинського.

Дівчата з веселим сміхом побігли йому назустріч. Абрикосовий захід зблід, і кулі почали міняти свої кольори.

Ролінський пригадав, що йому вже давно треба на станцію. Він прискорив ходу і швидко пройшов повз авіа-спортивний майданчик, що оглушив його веселим шумом. Орнітостати, тремтячі аеромедузи з малесенькими підв'язаними кабінками і аерофорелі, подібні до риб, грали у вечірньому повітрі.

Прохолода парку вабила, Ролінський сів на узліссі у гамак-гойдалку, звідки було видно увесь спортмайдан.

Балет повітряних літунів заколисував його своїми своєрідними ритмами. Ролінський замислився над болючою темою свого звіту, кулястою страшною скандалісткою, і… незчувся, як задрімав.

Професора збудив злючий-презлючий комар, що вкусив його у самісінький ніс. Ролінський скочив, стурбований, не розуміючи, де він.

Вже зовсім стемніло. Настала ніч. З аеродрому пливло світло. На спортмайдані було вже порожньо, і тільки прив'язані кулі-плигунн колихались, мов легкі паруси човнів.

Ролінський швидко пройшов до аеродрому і піднявся на «Переможець». Задуманий, він одчинив двері до свого кабінету. Там був присмерк, горіла тільки його настільна блакитна лампочка, яку він, ідучи, із ввічливості засвітив для своєї Марго. Втомлено він кинув на стіл капелюх і раптом завмер на місці, здивований, протираючи очі…

Частинки його приладів світились в багатьох місцях фосфоричним жовтим світлом. Паче жаринки, наче коштовне каміння, вони сяяли нестерпним блиском. Не вірячи сам собі, він кинувся до них.

Сумніву не було. Світилися частинки ізолюючої речовини — ізоліту. Якісь невідомі електромагнітні хвилі викликали в цих непровідниках електрики світлові явища і, певно, ще якісь невідомі процеси… Які хвилі, звідки?..

Заметушившись, Ролінський спіткнувся об Дженні, що лазила по підлозі. Знервований, він схопив її і вкинув у свою металеву шафу для хімічних речовин. Повернувся і остовпів від здивування: люмінесцюючі частинки одразу втратили своє блискуче сяйво.

Догадавшись, в чому справа, професор кинувся знову до Дженні і витяг її — речі засвітилися нестерпним сяйвом. Сумніву не було: прозора черепаха стала джерелом невідомих, невидимих, але, певно, великої сили променів…

Дослідити!.. Старий вчений гарячково кинувся до свого маленького електрометра, в якому світилися частинки ізоліту… Дослідження тривало майже півгодини, але дало вже певні уявлення про природу проміння. Це проміння, як і рентгенівське, спричиняло люмінесценцію в ряді речовин, а головне… робило непровідники (ізоліт) добрими провідниками електрики. Воно іонізувало цю тверду речовину, як його стара рентгенівська установка — довколишнє повітря.

Щоб перевірити свої міркування, Ролінський витяг свій плащ-лантух з дивовижної тканини. Він розгорнув його і раптом замислився, помітивши, що на ньому збоку величезна дірка.

— О Марго! — зовсім розгубившись, закричав він Марго, яка учепилась за зав'язки плаща, — де ж шматок плаща, одірваний отим арапченям?.. Він же може наробити величезних неприємностей!

Охоплений тривогою, зрозумілою тільки йому, Ролінський кинувся до електрички. Вона була залита світлом, Рая не спала. Вона сиділа за столиком біля дошки керування генератором і робила якісь викладки.

— Ви ще не спите? — кашляючи, з байдужим виглядом запитав її Ролінський.