Андраш Беркеші - ФБ-86, Андраш Беркеші

він і не загинув на фронті, то його стратили б як воєнного злочинця. Мій наречений був теж кадровим офіцером. Тепер він у тюрмі. Нікого в мене не лишилось. Я була студенткою університету. Тепер продаю в ресторані хліб. Сподіваюсь, ви не чекаєте від мене, щоб я підстрибувала чи співала від радощів?

— Як звуть вашого нареченого?

— Навіщо це вам?

— Може, я знаю його. Бо я теж служив у старій армії…

— Ви?

— Так, я. Що тут дивного?

— А тепер стали солдатом цього ладу?

— З чогось треба жити. Хіба краще було б, якби я був некваліфікованим робітником?

— Але як ви стали офіцером генерального штабу? Невже вам довіряють?

— Гадаю, що так. Я член партії. Свої обов'язки виконую сумлінно. В полоні добре вивчив російську мову…

— І стали навіть комуністом?

— Пробачте, я таке не казав, — заперечив Шош.

— Ви сказали, що ви член партії.

— Якщо хтось католик, це ще не значить, що він вірить в бога, — всміхнувся офіцер.

— Це правда, — засміялася дівчина.

— А втім, — вів далі капітан, — ніколи не знаєш, що може стати людині в пригоді. Я не йду нперекір долі.

— Ви цікава людина…

— Простий, рядовий смертний. І хочу жити… Кожна людина намагається жити так, як їй найлегше… Життя таке коротке. Бачите, бідний дядько Фері теж так раптово помер. Я гадав, що зможу жити в нього, а тепер мені доведеться шукати іншої квартири.

— Ось що, — запропонувала дівчина, — коли хочете, навідайтеся до лікаря дядька Фері. Мабуть, в нього заповіт старого. Хтозна, чи не відказав він квартиру вам…

— Ви знаєте, де живе той лікар?

— Заждіть, я десь записала адресу, бо дядько Фері одного разу рекомендував мені його. — Єва взяла свою сумку і заходилась ритися між своїми записами. — Ось вона. Вулиця Керт, чотири.

— Як його звуть?

— Цього я вже не знаю, — одказала дівчина. — Хоч старик і називав його, але я забула.

— Нічого, знайду. Навряд, щоб у тому будинку жило кілька лікарів.

— Здається, він високий, русявий, років сорока. Одного разу заходив до ресторану. Так. Згадала.

Шош підвівся.

— Дозвольте попрощатися, — подав він дівчині руку. — Дякую за все.

— Ні за що. Приємно було познайомитися з вами, — сказала Єва. — Сподіваюсь, ми ще зустрінемось.

— Очевидно. В мене немає в Будапешті знайомих. Принагідно загляну в ресторан… — обіцяв Шош і рушив до дверей.

— Ви забули свою газету, — гукнула йому навздогін дівчина.

— Це не моя, — здивувався Шош. — Вона лежала на столі ще до нашого приходу.

Єва вражено спинилася. Її збентеження тривало всього якусь мить. Вона всміхнулася.

— Звичайно. Я забула. Вчора ж сама купила її. Знаєте, я дуже люблю спорт, — додала вона для пояснення.

— Я теж, — всміхнувся капітан.

Коли Шош залишив квартиру, Єва роздратовано підійшла до стола і підняла газету. На ній була завтрашня дата [11] . Її роздратування ще зросло.

* * *

Іштван прибув до Будапешта ранком. Він не поїхав трамваєм, а вирушив пішки. Пройшовся в район замку, зайшов у маленький ресторан, поснідав, потім, повільно прогулюючись, побрів містом. У нього було таке відчуття, що кожен стежить за ним, паче людям було відомо, що він вночі перебрався через кордон. Біля вежі рибалок [12] він сів на лаву і деякий час зачаровано дивився на широку панораму міста. Думки безладно вирували в голові, страх дедалі наростав. Він не знав, як згаяти час. Вирішив піти в якусь лазню. Вибрав таку, де рідко бував, бо в критому басейні його знають. Повільно побрів туди. Перехожі оглядалися йому вслід. Це стривожило Іштвана. Він подивився на себе і вжахнувся: плащ, черевики — все було в грязюці. В такому вигляді люди не звикли гуляти по місту. Ще добре, що не привернув до себе уваги якогось поліцейського.

Іштван зайшов у перший-ліпший під'їзд і ще раз оглянув себе. Ні, далі йти в такому вигляді не можна. Це рівнозначно самогубству! Треба десь переодягтися! Але де? Хлопець перебирав у думках різні можливості і кінець кінцем прийшов до висновку, що єдиний вихід — це піти додому. Хоче цього чи ні, іншої можливості нема. І чим скоріше, тим краще. Коли поспішати, то за десять хвилин можна туди добратися. Він швидко вирушив додому, тримаючись близько до будинків і не дивлячись ні направо, ні наліво. Пружними кроками побіг по східцях. Але, дійшовши, раптом згадав, що не взяв з собою ключа — він залишився у Відні. «Немає іншого виходу, — майнула в нього думка, — доведеться дзвонити». Він натис на кнопку дзвінка. Почулося знайоме човгання ніг бухгалтера.

— Боже мій! — сторопіло сказав чолов'яга, відчинивши двері. — Де ви пропадали стільки часу? Ми вже думали що з вами трапилось якесь лихо…

— Ні, ні, нічого зі мною не сталося, — входячи промовив Іштван. Він попрямував до своєї кімнати, але перед дверима зупинився. — Я працюю на будівництві в області Солнок, — інстинктивно збрехав він. — Приїхали сюди по матеріали, ось я й вирішив зайти додому, переодягтися…

— А я вже гадав, що ви десь далеко, за тридев'ять земель.

— А чому б мені бути десь далеко? — здивовано спитав хлопець.

— Ходімо до кімнати, — запропонував бухгалтер. — Не хочу в коридорі говорити про це.

Вони зайшли в Іштванову кімнату. Хлопець скинув з себе плащ і вижидально глянув на свого сусіду.

— Послухайте, синку, — почав бухгалтер. Його голос нервово затремтів. — Рятуйтеся! Зрозуміло? Негайно тікайте!

Іштван з жахом глянув на схвильованого чоловіка,