Ульмас Рахімбекович Умарбеков - Джура. Далека пустеля, Ульмас Рахімбекович Умарбеков

— О небо, — удавано забідкався Шамурад-ака, — за віщо мені такий неталан?! Як ти можеш, синку, їхати світ за очі, не познайомивши мене зі своєю ургенчською тітонькою. Та заради таких богирсаків, я не вагаючись одружився б із нею.

— Ну-то почекайте, доки він повернеться, тоді й одружитесь, — порадив Джуманазар.

— Не жартуй так жорстоко, хлопче. За п'ять років справжній чоловік може десять разів одружитися і десять разів розлучитися.

Усі вибухнули реготом.

Обід скінчився. А подорож тривала. Якийсь час ми пливли зі спущеним вітрилом.

— Добре йдемо, — підхвалював Шамурад-ака. — Отак непомітно-непомітно, та й добудемось до моря, А як на поїзд сядете, ото буде розкіш! І чого я теж не молодий? Був би, як ви, не поїхав, птахом полетів би до Москви…

— Ата! — гукнув несподівано один із його помічників.

— Що там?

— Погляньте! — показав той на правий берег річки.

Ми всі теж звернули туди погляди. Проте нічого не побачили.

— І вітру немає… — додав ходжейлійський рибалка.

— Однаково, підніміть вітрило!.. — звелів Шамурад-ака і, затулившись від сонця, знов поглянув кудись на берег. Я теж приставив долоню дашком до чола і втупився очима в пагорб на березі. Серце забилося тривожно: на вершині пагорба маячіла постать вершника.

— Хто це? — спитав я Джуманазара.

— Тихо! — застеріг він і, обернувшись до дівчат, сказав: — Сядьте всі на свої місця.

— Хто там? — спитала і Гавхар.

— Вершник якийсь, — відповів Шамурад-ака і додав: — Ви хіба не чули, що Джуманазар сказав? Ану, швиденько розберіться по своїх місцях.

Дівчата слухняно вмостилися на ослінчиках. Я сидів, не одриваючи погляду від верхівки пагорба. Решта хлопців теж втупилися в неї. За мить вершників стало двоє. Потім показався ще один.

— Джапаку! Саліме! — звелів Шамурад-ака. — Сідайте на весла!

Його помічники налягли на весла, і човен пішов швидше. Але вітер зовсім ущух. Шамурад-ака зиркнув на обвисле вітрило, вилаявся упівголоса і подався на ніс човна. Там з якоїсь довгої скрині дістав мисливську двостволку і, підкликавши до себе Джуманазара, став з ним про щось радитись. Я знову глянув на пагорб, там уже набрався цілий гурт вершників.

До мене підійшов Джуманазар і проказав неголосно:

— Якщо раптом скоїться щось, за дівчат відповідаєш ти. Зрозумів?

— Так, — погодився я і спитав: — Басмачі?

Джуманазар подивився на мене так, наче хотів сказати — «Хіба сам не бачиш», і знову пішов до Шамурада-ака. Берди й Атаджан були вже там. Один Навруз сидів спокійно і непорушно серед дівчат, наче нічого довкола і не відбувалося. На пагорб із вершниками він і не дивився. Раптом, підвівшись з місця, він прийшов до Саліма, обличчя якого було вже мокре від поту, і мовив:

— Дай мені. — Потім, повернувшись до Джапака, почав командувати: Р-раз-два, р-раз-два!

Човен пішов швидше. Салім став прилаштовувати ще одне весло, але тут з пагорба почувся постріл. Басмачі погнали коней до берега. Хтось із дівчат ударився в плач.

Шамурад-ака одвів голову од рушниці.

— Не бійтеся, пташенята. Нічого страшного.

— Як тобі не соромно! — дорікала Гавхар переляканій подрузі, скоріше для того, щоб привести її до тями. — Ми зараз повинні бути всі заодно. Жоден сам собі не зарадить.

Хлопці озброювалися хто чим міг. Мені на очі трапилась якась залізяка, я схопив її й повернувся на свій пост біля дівчат. Досі про басмачів я чув чимало всякого, але бачив оце уперше.

— І багато ж їх, клятих! — проказав Салім, виймаючи весло з гнізда і беручи його напереваги, мов спис.

Басмачів і справді було багато, мабуть, до трьох десятків. Вони невтримно котилися на нас з пагорба, безладно стріляючи і без упину щось горлаючи. Здаватися на їхню милість ми, звичайно, не думали. Але, крім двостволки Шамурада-ака, у нас нічого з вогнепальної зброї не було. А як захищатися, коли в руках у тебе ніж, якась залізяка та весла?!

Шамурад-ака, розуміючи, що втекти не вдасться, спитав рівним голосом, не виказуючи хвилювання:

— Ну то що, будемо боронитися?

Йому ніхто не відповів, не було потреби: усі й так стояли готові до найгіршого. Гребцям він звелів:

— Ви, хлопці, якщо навіть почнеться стрілянина, ні в якому разі не спиняйтесь. У воду вони не сунуться. А ми тільки по воді можемо втекти.

Знявся легкий вітерець. Залопотіло й напнулося вітрило, човен пішов швидше.

— Ур-ра! — вигукнув на радощах Салім. Усі з надією задивилися на щоглу з вітрилом.

— Тепер вони нас не доженуть, — мовив Шамурад-ака. — А в Шават вони не поскачуть, там їх одразу злапають. Натискайте хлопці!

Джапак і Навруз, не чекаючи наказу, гребли, скільки мали сил. Та хоч як напиналось, хоч як тріпотіло вітрило, вершники невблаганно наближалися. Тепер їх можна було роздивитися: декотрі оперезані кулеметними стрічками, держаки шабель виблискують на сонці, а один із вершників уже навіть витягнув шаблю з піхов.

Шамурад-ака звелів дівчатам лягти на дно човна. Так вони і зробили всі, крім Гавхар. Сердешні аж тремтіли від страху. Я їх розумів. Про звірства басмачів ходили страшні чутки. Жінки по кишлаках, боячись їхнього наскоку, не спали ночами, натирали обличчя сажею або навіть вимазували рідкою глиною.

— Лягай і ти! — гукнув я Гавхар.

Вона заперечливо похитала головою і показала якусь річ, затиснуту в руці. Я не відразу збагнув, що то був мій дерев'яний кинджальчик.

— Однаково лягай. Вони зараз стріляти почнуть.

Гавхар неохоче прилягла на бік, і в ту ж мить почувся глухий звук пострілу.

— Стій! Сті-ій! — загорлав басмач, вимахуючи шаблею над головою.

— Почалося, — пробурмотів Шамурад-ака і неквапом приклав рушницю до плеча. — А ти спробуй зупини, сучий сину!

Вдарив постріл. Басмач, який скакав попереду, неприродно змахнув рукою і