Ульмас Рахімбекович Умарбеков - Джура. Далека пустеля, Ульмас Рахімбекович Умарбеков

— Ось так! Ну, хто ще хоче нас зупинити?! — крикнув Шамурад-ака, блиснувши очима.

В його голосі чувся прямо-таки юнацький захват. Це і нам додало сміливості. Джуманазар навіть заусміхався, а я ще дужче затис в руці свою залізяку. Один за одним озвалися два постріли і ще один вершник гепнувся з коня.

Та водночас застогнав Салім. Я озирнувся і побачив, як він упав на дно човна з кривавою плямою на скроні. Шамурад-ака віддав рушницю Джуманазарові, вклякнув біля нього і в розпачі загукав:

— Саліме! Любий! — Але почути його Салім уже не міг. Збагнувши це, Шамурад-ака закричав — Ах ви сучі діти! Джуманазаре, чого ти чекаєш, стріляй по цих мерзотниках, стріляй!

Знялася запекла стрілянина. Кілька куль потрапило в борт човна, і крізь дірки в середину човна задзюрчала вода. Навруз і Джапак веслували не розгинаючись, піт стікав у них по обличчях. Атаджан, Берди та інші хлопці допомагали їм гребти, хто дошкою, хто долонями. Я намагався всім, що траплялося в руки затикати дірки від куль у борту. Та всі наші зусилля були марні, бо човен нараз задеркотів дном по чомусь, зупинився і похилився набік.

— Джапаку, що сталося? — крикнув Шамурад-ака.

Відповіді він не дочекався, бо Джапак несподівано перевалився через борт і зник під човном. Тим часом басмачі опинилися метрів за сто від нас. Шамурад-ака і Джуманазар, стріляючи поперемінно, вибили з сідла ще кількох басмачів, але чого варта одна наша рушниця проти двох-трьох десятків басмацьких. До того ж і набої кінчалися. І тут сталося те, чого ми навіть уявити собі не могли: куля прошила груди Шамурада-ака, забувши про басмачів, ми кинулись до нього. На превелику силу підвівши голову, старий рибалка прохрипів:

— Пробачте, діти, мене, старого дурня… що не доправив вас живими-здоровими куди треба… Джуманазаре, набої в тебе ще є?

— Є, ата, багато набоїв, — заспокоїв його Джуманазар. — Здаватись не будемо.

— Спасибі, синку, спасибі… — мовив старий, і голова його впала на груди.

Здається, ми лиш на мить одвернулися від басмачів, а вже п'ятеро чи шестеро їх загнали коней прямо в річку.

Навруз здійняв весло вгору і, коли один із вершників опинився біля човна, розчерепив йому голову, вигукнувши:

— Підходь, підходь, кому життя обридло!

Джуманазар і собі прикладом рушниці звалив з коня когось із напасників, а я разом з обома туркменами одбивався на кормі від решти, боронячи дівчат і себе. Та довго це тривати не могло, басмачі захопили човен.

Коли незабаром нас погнали на берег із зв'язаними руками, виявилося, що Навруза й Атаджана з нами не було.

Як загинув Навруз я бачив, вірніше, бачив як басмач змахнув шаблюкою над його головою. А що сталося з Атаджаном не знав. Джапак ще раніше зник під човном у хвилях Амудар'ї.

Оце так ми потрапили в полон. Сподіватися не було на що. Ніколи не думав, що моє життя згасне так безглуздо серед безмежного моря піску під ногами озброєних до зубів дикунів. Наче птахи з переламаними крилами, тужно озиралися ми навкруги. Але жодної надії, навіть натяку на неї ніщо нам не віщувало. Басмачі з тваринною хтивістю позирали на дівчат, немов роздягали їх поглядами. Одну з них якийсь басмач збив з ніг, повалив на землю, роздер сукню на грудях. Я заплющив очі. По серцю різонув нелюдський крик, хтось заголосив, а тоді прогримів постріл. Я розкрив очі: долі, поряд з дівчиною лежав Джуманазар, з розкритого рота цівкою стікала кров. Поряд стогнав басмач, перегнувшись навпіл і тримаючись обома руками за правий бік.

— Хто хоче лишитися живий, хай притримає і руки, і язик! — сказав якийсь важний басмач у папасі, ховаючи в кобуру п'ятизарядний пістолет.

Глянувши на нього спідлоба, я скам'янів. Це був той самий чоловік, що привіз був мені листа від дядька. Проходячи повз мене, він зиркнув у мій бік, і очі йому рогом полізли:

— Хо-хо, і ти попався? Виходить, даремно Алібек виряджав мене з листом до тебе?!

Я похнюпив голову. Згадалися розмови з Лойком, дядько Алі, його лист до мене. А що коли він теж тут?! Та ні, бути цього не може. Що спільного в нього з цими зарізяками? Міркуючи про все це, я немов у лихоманці почав придивлятися до басмачів. Дядька серед них не було. Чи радіти мені з цього, чи сумувати — я не знав. І так і сяк — погано. Проте в серці все-таки зажевріла іскрина надії і, трохи посміливішавши, я поглянув на зграйку дівчат, відшукав очима Гавхар. Вона була бліда як крейда, губи її безупину щось шепотіли. «Ні, — мовив я подумки, — вони їй нічого не зроблять, коли що — до землі вклонюся, аби тільки не чіпали». Відчувши, мабуть, мій пильний погляд, Гавхар повернулася в мій бік. Я моргнув їй, мовляв, «тримайся!»

Басмачі посідали в сідла. Один нахилився до Гавхар, щоб підняти її на круп коня поперед себе, та вона мало не вкусила його за руку. Решта дівчат також воліли йти пішки. Вершники оточили нас з усіх боків і погнали в пустелю. Від тієї хвилини, коли на вершечку пагорба замаячіла постать першого вершника і заплакала котрась із дівчат, минуло небагато часу, але всі ми наче подорослішали. Навіть дівчата йшли мовчки, з руками стиснутими в кулаки і зціпленими вустами.

Наближалися сутінки. Річка лишилася далеко за нами. Гавхар з тугою обернулася назад. Я й собі кинув погляд у той бік. Наш човен лежав на борту, немов поранений кінь. Двоє басмачів намагалися витягти його на берег за допомогою довгої линви, але не змогли зрушити з місця. У променях призахідного сонця на піщаному березі виднілося тіло Джуманазара. Він лежав, розкинувши руки, а обличчя його здавалося звідси яскраво-червоним.

Щось підкотилося в мене до горла. Я перевів погляд на Гавхар, в очах у неї стояли сльози.

— Ідіть, ідіть! Чого зупинилися?! — гарикнув басмач, під'їхавши до нас і змахнувши канчуком.

Ми поплентали далі. Куди вони нас женуть? Що наготувала нам доля.