Володимир Дмитрович Михайлов - Чорні Журавлі Всесвіту, Володимир Дмитрович Михайлов

— Категорично? — похмуро спитав Азаров.

— Категорично. Я довіряю автоматиці, але не настільки… Раз не можна керувати чи хоч би задати програму — значить не можна й летіти. Якщо ми навіть вилетимо, то неминуче загубимось у просторі. Ну, хто мені пояснить, як тут вмикаються рулі? А двигун?!

— Ну що ж, — спокійно сказав Раїн. — Вимкнемо…

І знову — котру вже ніч? — Сенцову не спалося. Завтра мали покинути ракету — так він вирішив, адже він за всяких обставин залишався командиром.

Коли б цю ракету збудували люди, він би ризикнув. Одна людина завжди кінець кінцем зрозуміє те, що придумала інша. Але цю ракету будували не люди, а істоти іншого гатунку. А тут усе мало величезне значення: швидкість їхньої реакції, фізичні можливості… Хто його зна — може, в них керування кораблем на біострумах? Вилетіти і нидіти в порожнечі до кінця днів — ні, вже ліпше чекати тут.

Але тут дожидатись — значить не попередити Землю, товаришів. Одначе Калве так і не дав обіцяних доказів того, що прихідці були схожі на людей. Зовнішньої схожості мало. На Землі всі люди загалом подібні одне до одного, а в той же час… Надто багато невідомих у цій задачі…

…Все-таки він непомітно заснув, забувся. Крізь сон Сенцову здалося, ніби хтось кличе його. Через силу він підвів голову, та, скільки не вслухався, жодного шерхоту не чути було в каюті. В усій ракеті панувала мертва, космічна тиша.

І все ж було таке відчуття, ніби хтось його справді кликав.

Сенцов підвівся і вийшов з каюти, щоб походити коридором, заспокоїтись. Довгий, рівно освітлений порожній коридор уже кілька разів допомагав йому зосередитись, очунятись, зібратися з думками.

Чи правильно вирішує він, командир? Чи не рано відступає?

Правильно, вирішив він ще раз. І більше про це думати не варто. Завтра перейти в оранжерею, де є кисень, може, навіть і рослини вдасться використати для їжі. Все.

Він знову повернувся в каюту, ліг на дивані. Дрімота все ближче підкрадалась до нього, і раптом він знову почув чийсь голос.

Так, це був той самий голос… Жіночий — низький, ледь вібруючий, сповнений якогось м’якого тепла… Він легко і мелодійно вимовляв незрозумілі слова, і здавалось — жінка чимось схвильована, притьмом благає про щось дороге, дуже важливе… Чи, може, вона щось пояснює йому? Голос часом підвищувався, тремтів і знову пестив слух бадьорими, радісними переливами…

І тоді Сенцов одразу пригадав, що тієї миті, коли він уперше почув голос, йому снився сон. Жінка снилась йому, струнка і вродлива. Він не міг зараз пригадати її обличчя, але голос її він пізнав й інтонацію теж. І так само, як у сні, він не розумів її слів, але відчував теплоту і ніжність, якими був пройнятий той голос.

Голос замовк, обірвався на півслові, і тоді Сенцов, остаточно збагнувши, що чує його зовсім не вві сні, став гарячково розмірковувати — звідки ж він міг з’явитись? Це не галюцинація: жінка справді говорила десь зовсім поруч, тут, у каюті…

Схопившись, він почав старанно нишпорити по каюті. Відчинив стінні шафи, обстежив усю, до останнього дециметра, підлогу — і нікого не знайшов. І тільки в самому кутку, над ложем, на рівні голови лежачої людини побачив малесенькі дверцята, яких не помічав раніше.

За ними виявився мініатюрний апарат, з нього стриміла пластинка, вкрита складним, неправильної форми візерунком. Мабуть, тут було записано останнє побажання жінки її милому, що вирушив у далечінь, і колишній господар каюти слухав його перед сном…

Чому, йдучи звідси, він не взяв із собою листа? Таких речей не забувають. Просто тому, що вони квапились, чи була й інша причина?

Можливо, командир корабля — каюта ця, найближча до рубки, належала, певно, йому — загинув ще раніше. Не випадково ж ракета залишилась на супутнику.

Сенцов щиро пожалів жінку з чудесним голосом, яка ніколи не дочекається назад милого. Та й сама вона, мабуть, давно померла — скільки часу збігло… А втім, може, там, на їхній планеті, живуть довго?

І раптом — уперше з такою ясністю ним заволоділо почуття, що ті, хто будував цей зореліт і ракету, були такі ж, як люди. Вони так само кохали, а отже, так само ненавиділи, так само страждали, так само раділи й думали, і тому ніяке несвідоме зло не могло ховатися в їхній техніці…

І ще він зрозумів, що можливість вибратися звідси все-таки є і вони її з часом обов’язково знайдуть!

— Спасибі, люба, — сказав він жінці і вклонився у той бік, де стояв апарат. Він вимовив це так сердечно, ніби його подяка могла долетіти до неї. Та — хто знає? — може, кожне, навіть найтихіше слово вдячності і любові не загублюється в просторі і завжди досягає того, кому його надіслано, летячи із швидкістю, про яку ще нічого не знає теорія відносності?

Потім він вийняв пластинку з апарата, щоб голос не звучав марно: тільки у важкі хвилини слід було слухати його… Він подумав, що обов’язково візьме її з собою на Землю.

Згодом він вийшов з ракети. Рівень радіації продовжував наростати. Гаятися не можна було.

Він пішов будити товаришів. Незабаром усі зібралися. Сенцову не довелось довго роз’яснювати становище.

— Ну що ж, присядемо як годиться… — сказав Сенцов, і всі на хвилинку сіли. Все вже було зібране, все готове до відходу нагору, в оранжерею.

Сенцов подивився на друзів.

Вони вже належали історії — п’ятеро чоловік, що сиділи в чужій каюті.

Вони належали