Анрі Шарьєр - Метелик

смаколиками. Ціла ніч боротьби зі штормом цілковито мене виснажила – я більше не можу управляти і, хоча вітер іще досить сильний, а хвилі високі й непередбачувані, прошу Матюретта замінити мене бодай на короткий проміжок часу.

Не минуло й десяти хвилин, як Матюретт невдало підставив човна, і його на три чверті заливає водою. Плаває геть усе: коробки, плитка, ковдри… Ледь не по пояс у воді я дістаюся до стерна і якраз встигаю взятися за нього, щоб уникнути високої хвилі, яка йде прямо на нас. Ривком стерна підставляю їй корму – залити човен вона не змогла, але сильно штовхнула нас метрів на десять уперед.

Усі вичерпують воду. Матюретт великою каструлею виливає до п’ятнадцяти літрів воднораз. Ніхто не дбає про те, щоб урятувати бодай щось, усі зациклені на одній-єдиній думці: якомога швидше вичерпати воду, через яку човен так поважчав і яка не дає йому протистояти хвилям. Слід визнати, що троє новачків поводилися гідно; побачивши, що його діжка з водою спливла, бретонець, не вагаючись, одноосібно прийняв рішення для полегшення човна без особливих зусиль викинути діжку з водою за борт. Двома годинами пізніше кругом було сухо, але ми втратили ковдри, примус, плитку, мішки з деревним вугіллям, бутиль з керосином і діжку з водою, її – цілком добровільно.

Опівдні, вирішивши змінити штани, я зауважую, що вода забрала й мою валізку, а також два з трьох флотських плащів. На дні човна надибуємо дві пляшки рому. Весь тютюн або зник, або намок, аркушики паперу пропали разом з герметичною коробкою з білого заліза. Я кажу:

– Хлопці, для початку по доброму ковтку рому, по чималенькій порції, потім розкривайте запасний ящик, щоб побачити, на що можемо розраховувати. Фруктовий сік – чудово. На пиття встановимо норму. Маємо баночки із сухим печивом, спорожніть одну й зробіть із неї плитку. Бляшанки консервів викладемо на дно човна, дощечки ящика використаємо замість дров. Ми всі налякалися, але небезпека наразі минула. Кожен має отямитися і з огляду на ситуацію триматися гідно. Відтепер ніхто не повинен казати «Хочу пити», ніхто не повинен казати «Я голодний!», ніхто не повинен казати «Хочеться курити». Згода?

– Так, Меті, згода.

Усі поводилися якнайкраще, і Провидіння стишило вітер, даючи можливість приготувати суп на основі консервованої яловичини. З’ївши по повній мисці супу, у який ми вмочували солдатські галети, ми добряче втрамбували шлунок і могли пробути до завтра. Зробили для всіх по дещиці зеленого чаю. У нерозбитому ящику знайшли блок цигарок. Це невеличкі пачки по вісім цигарок у кожній, усього – двадцять чотири. Усі п’ятеро вирішують, що курити можу тільки я, щоб не заснути, а, щоб ніхто не заздрив, Клузіо відмовляється прикурювати їх для мене, але подає вогонь. Завдяки порозумінню між нами не трапилося жодного неприємного інциденту.

Ми вже шість діб у дорозі, а я так і не поспав. Оскільки сьогодні ввечері море гладеньке, як скло, я сплю без задніх ніг упродовж п’яти годин. Коли прокинувся, була шоста вечора. Море так само гладеньке. Вони поїли без мене, мені пропонують щось на кшталт поленти з кукурудзяного борошна, звісно, у баночці, вміст якої я поглинаю разом з копченими сосисками. Неймовірно смачно. Чай майже вистиг, але це несуттєво. Я викурюю цигарку й чекаю, коли здійметься вітер.

Ніч дивовижно зоряна. Полярна зірка виблискує з усіх сил, яскравістю її перевершує хіба лише Південний Хрест. Чітко видно Малу та Велику Ведмедиць. На небі ані хмаринки, повний місяць високо піднявся в зоряне небо. Бретонець тремтить від холоду: він утратив свою куртку, на ньому тільки сорочка. Я позичаю йому флотський плащ. Розпочинається сьомий день.

– Люди, ми десь недалеко від Кюрасао. Гадаю, я взяв надто на північ, тепер ітиму чітко на захід, ми не можемо проминути Нідерландські Антильські острови. Це було б украй небезпечно тепер, коли в нас немає питної води й втрачено харчові припаси, окрім резерву.

– Ми тобі довіряємо, Метелику, – каже бретонець.

– Так, ми тобі довіряємо, – разом повторює решта мандрівників. – Роби, як знаєш.

– Дякую.

Як на мене, я добре зробив, що все розповів. Вітру немає всю ніч, лише о четвертій ранку бриз дає можливість рушити. Він дедалі набирає сили й впродовж тридцяти шести годин несе наш човен досить швидко, хоча хвилі настільки невисокі, що ми навіть не чуємо їхніх ударів об корпус.

Кюрасао

Чайки. Спершу крики, оскільки довкола ніч, потім і самі птахи, що ширяють довкола човна. Одна сідає на щоглу, відлітає й повертається. Їхнє кружляння триває години зо три, доки радісне сонце не розбудило світанок. На горизонті жодної ознаки суходолу. Звідки ж узялися всі ці чайки й баклани? Цілісінький день ми марно вдивляємося в горизонт. Ані найменшого натяку на близьку землю. Щойно сонце спустилося за море, як його освітив повний місяць, світло тропічної повні настільки яскраве, що ріже очі. У мене більше немає чорних окулярів, які та сумнозвісна хвиля забрала разом з кашкетами. Годині о восьмій вечора на видноколі, ген-ген далеко в місячному сяйві, з’являється чорна лінія.

– Це, цілком певно, земля, – першим кажу я.

– Так, справді.

Одним словом, усі згодні, що ота темна лінія має бути землею. Решту ночі я тримаю курс на ту дедалі виразнішу тінь. Ми щораз ближче. Завдяки сильному вітру при безхмарному небі й високим, але довгим рівномірним хвилям ми щодуху мчимо до неї. Та чорна маса не надто вивищується над водою, ніщо не вказує, що там крутий берег, скелі чи пляж. Місяць, який заходить за інший край тієї землі, створює тінь, яка не дає змоги бодай щось роздивитися, хіба що над самою водою – разок вогників, спершу суцільний, далі переривчастий. Я підходжу все ближче й ближче і десь на відстані кілометра опускаю якір. Вітер досить сильний, і човен крутиться на місці, зустрічаючи кожну хвилю, яка щоразу ставить його майже дибки. Нас весь час кидає, і в цьому нічого приємного. Вітрила, звісно, опущені й згорнені. У такому малоприємному, однак певному місці ми могли б дочекатися ранку, та, на жаль, якір несподівано зривається. Для того, щоб човном можна було керувати, він має йти, інакше стає некерованим. Ми піднімаємо клівер і стаксель, але, як не дивно, якір не вгрузає. Товариші витягують ланцюг на борт, він без якоря, ми його загубили. Незважаючи на всі наші зусилля, ситуація стає небезпечною: хвилі несуть нас на скелястий берег, я вирішую підняти вітрило й швидко повести човен до берега. Завдяки моєму маневру ми виявляємося