Ганна Малігон - Навчи її робити це

тієї терпкувато-солодкої вологи, заради якої варто опускатися до самих низин, щоб досягти вершин… Марта раптово схопила її і перекинула на підлогу. Насіла зверху, як пантера, і божественно пахла, паралізуючи здобич.

– Усе навпаки! – промуркотіла чи прогарчала – всуміш із музикою Берліоза всі звуки втрачають ясність. – Тримай подарунок, – і губами впилася в розкриту Лізину плоть.

Ліза лежала, розпластавшись, і, заплющивши очі, поринала в царство муки та насолоди, то підіймаючись до сьомого неба, то опускаючись глибше за землю, в саме пекло, ледь стискаючи в судомах Мартину голову своїми стегнами. Марта влазила до неї, як змія, стогнала, шипіла, то пантерою вигиналася, ненаситною упирицею накидалась на неї, висмоктувала її до краплі, до останнього схлипу. Сукня задерлася вгору, аж по самі груди, лагідний шовк лоскотав напружені пуп’янки, що ось-ось мали вибухнути, – Ліза стікала всіма соками і вже відчула, як накочується, підступає солодка хвиля вершини… Раптом її пройняв нестерпний біль, вона стрепенулася й закричала. Мартині зуби впилися в місце насолоди так міцно, наче то була підступна пастка. Просочилася кров.

– А-а-а… Мені боляче, боляче!

– А ти думала мед? – Марта нарешті відпустила жертву, а потім почала ніжно злизувати кров.

І слідом за пекучим болем Лізу наче струмом пройняла та бажана хвиля небесного блаженства… Ні, не та, бо такого задоволення вона ще ніколи не відчувала: одну хвилю раз за разом накривала інша – це була межа…

А Марта уже не могла спинитися, скуштувавши кров, і губи її безупинно гуляли рівнинами Лізиного надчуттєвого безумства.

Коли шквал насолоди почав потроху відступати і дедалі гостріше відчувався тягучий щем, Ліза таки дала Марті зрозуміти, що вже досить. І Марта зрозуміла. Вони подивились в очі одна одній якось особливо, наче після обряду посвячення, коли нарешті поріднилися кровно.

– Вибач, я ж нібито не сильно… – Марта дивилася з таким виправданням, наче мати, яка випадково врізала пальчика дитині.

– Та нічо. Спасибі тобі за все…

– Справді?

– Так…

– Ну, тоді я за тебе спокійна.

– А скажи, яке воно на смак? – зненацька спитала Ліза.

Марта, завдяки своїй проникливості, зрозуміла, про що йдеться. Вона витерла зап’ястям губи і скупо відрізала:

– Усяке.

– Ну, і навіщо ти це робила?

– Лізо, роздягайся. Піди прийми душ. – Марта, певно, не хотіла порушувати делікатну тему.

Ліза слухняно зняла сукню, що так і лишилась того вечора «цнотливою». Потім пішла змивати гріхи. Тим часом у двері хтось подзвонив.

– Нікому не відчиняй, Марто! – крізь шум води почувся Лізин голос.

Марта подивилася у вічко і побачила двох молодиків у костюмах з краватками. Вона десь бачила їх раніше.

– Чого вам треба? – доволі агресивно запитала, не відчиняючи дверей.

– Відчиніть, ми несемо слово Боже в кожен дім.

– А ви впевнені, що в цьому домі потребують Бога?

– «Стукайте – і вам відчинять» – сказав Господь.

– Ну добре, як скажете, самі нарвалися! – Марта відчинила двері й постала голою демоницею перед розгубленими «свідками». Тільки туфлі блищали та рот, обмазаний кров’ю, хижо посміхався.

Нещасним «Божим посланцям» відібрало мову.

– Ану швидше забирайтеся звідси, доки вас не зжерли! – закричала Марта так пронизливо, що хлопці кинулись навтьоки.

– Вот, блядь, расклади! – пролунало вже на східцях.

– Що там сталося? Я ж тебе просила не відчиняти! – визирнула стурбована Ліза, обмотана рушником.

– Не хвилюйся, то придурки якісь швендяють.

…Марта втирала в неї горіхове масло… Якби ще рік тому їй хоча б натякнули, які настануть зміни, вона б тільки розсміялася. Дива наче навмисне оминали її спокійне розмірене життя, і, здавалось, так буде, аж доки не прийде самотня старість. Але ось… цей несамовитий вихор, ця Марта! І темна музика її пестощів, і повні пригорщі таємниць, і життя… Чуже життя. Із самого початку було ж видно, що ті добрі люди якось по-особливому добрі. Рідні батьки, як не як, все ж карають своїх дітей. Або сварять. А ці… взяли майже дохлу, поставили на ноги, трусилися все життя. Врешті, дали свободу. І чим обернулася для неї та свобода?

– Марто, завтра тато приїздить, а ми нажерлися, як свині, та ще й безлад!

– А тебе тільки безлад найбільше турбує?

Ліза подумала, що й справді – як тепер вона дивитиметься в очі «нерідному» батькові? Що скаже йому? Чи вже краще змовчати, хай все буде, як і було. Потім з підозрою озирнулася на Марту – а що, як вона все вигадала? Вона ж ще й не на таке здатна! І речові докази підроблені, і могилка випадкова, і фото… Ні, знімки не брешуть. Таке не сфотошопиш. До того ж Ліза й раніше помічала свою несхожість із батьками.

– А я нічого не буду йому казати! – впевнено промовила Ліза. – І не гоню тебе «на кілька днів» з дому, не думай! Навпаки, відрекомендую як найкращу подругу. А скаже щось проти – я нагадаю, що таки здатна на себе заробити. Винаймемо квартиру, в крайньому випадку.

– От наївна! Та знаю я твого таточка як облупленого. І він мене знає. Я спочатку зв’язалася з ним, «вела переговори». Але так ні до чого доброго й не домовилась. Він так перелякався! Навіть відкупитися хотів, аби тільки я тебе не чіпала. А ти думаєш, він просто так їхав би сюди? Вочевидь щось запідозрив.

Вечір несподіванок тривав. Лізі стало так гірко, ніби всі довкола змовилися і тримали її за божевільну, жаліючи, як жаліють невиліковно хворих.

– Тоді… Я не знаю! – у Лізи забракло слів.

– Зате я знаю. А знаєш що? Доживемо до завтра. Тоді видно буде. – І Марта почала ще інтенсивніше втирати масло, глибоко задумавшись.

– Розстебни ланцюжок, – попросила Ліза, відчувши, як Мартині пальці ходять її потилицею, – так буде зручніше.

– У жодному разі! Ти не повинна сьогодні його скидати, – впевнено заперечила Марта.