Луї Анрі Буссенар - Капітан Зірвиголова

серце його сильно калатало; йому здавалося, що чверть години вже давно минула.

Ввижалось йому, що вогонь бронепоїзда дедалі рідшає. А що коли ця фортеця на колесах припинить вогонь і піде собі назад?.. І справді, припавши вухом до рейок, він почув глухий шум повільного руху коліс.

«Дій, Фанфан! Тепер якраз час підпалити шнур».

Чирк!.. Спалахнув сірник, бікфордів шнур зайнявся.

Одним стрибком Фанфан відскочив від колії і побіг до своїх товаришів. Знайшовши Молокососів на тому ж місці, де залишив їх, він кинув їм команду, що нічого спільного не мала з військовою термінологією:

— Давай драла!

Юнаки відбігли метрів на двісті. Бронепоїзд наближався. І з його наближенням зростала тривога в душі Фанфана: чи не занадто пізно підпалив він гніт?

Бум! Трах! — донісся страшний вибух від річки у супроводі яскравого спалаху вогню.

«Браво, Зірвиголова! Браво!»

Бабах!.. — загуркотіло уже зовсім близько, на залізничній колії. Так і здавалося, що там розверзся кратер вулкана: земля здригнулась, на всі боки полетіли осколки металу і тріски, спалахнуло сліпуче полум'я. Обидва вибухи гримонули один за одним з перервою секунд в п'ятнадцять.

Міст, мабуть, підірвано, залізничні колії — також. І яке жахливе руйнування! Обвалений насип, гори покручених рейок і дерев'яна труха шпал.

Бронепоїзд рвучко зупинився за триста метрів від місця вибуху.

Відступ було відрізано.

Кілька солдатів скочили з поїзда на колію і побігли до місця вибуху. Збіглися вартові, прискакали кавалеристи. Люди заметушились. Почулися крики, лайка, прокльони, що добре-таки потішили Молокососів, які залягли в траві.

У купці англійців, приблизно з тридцяти чоловік, спалахнув вогник — мабуть, хтось засвітив ліхтар.

Фанфан пошепки наказав найвлучнішим своїм стрільцям:

— Вогонь!.. Бий в купу!

Накази Фанфана дедалі менше скидалися на військові, але Молокососи виконували їх по-військовому точно, і все йшло, як і належало.

Сухо цокнули маузери. Рушничний вогонь миттю розкидав юрбу. У повітрі розляглися стогін і зойки поранених. Хто з солдатів уцілів, від страху порозбігалися.

— Здорово! От здорово!.. — шепотів Фанфан. — Бий їх, хлопці! Сип! Сип!.. Ех, коли б нас бачив Зірвиголова!.. Де, в чорта, справді він провалився? От не хочу, а сам боюся за нього…

І було під чого хвилюватися. Становище капітана Молокососів справді скидалося на безвихідне. Відірвавшись від залізної шпали, що правила йому за точку опори, він ринувся її річку Моддер.

А як сказав один покрівельник, що впав із даху: «Летіти не так уже й погано; впасти — от у цьому мало забавного».

Річка Моддер глибока. Зірвиголова так і шубовснув у неї кулею, але вода зменшила швидкість падіння.

У ту мить, коли Жан пірнув у річку, прогримів оглушливий вибух і посипався дощ осколків. Якби вибух стався на секунду раніше, Зірвиголова злетів би разом з мостом, а на секунду пізніше його б убило уламками, зараз же, у момент вибуху, його захистив шар води завтовшки чотири метри. Знову щаслива зірка!

Вія проплив кілька сажнів під водою, але повітря не вистачало, і довелося виринути на поверхню.

І тут щаслива зірка Жана згасла. Він підплив до колоди, що після вибуху стирчала з води під кутом у сорок п'ять градусів, і потягнувся був до неї, щоб потриматися хвилинку на поверхні і перенести подих, коли раптом дужа рука схопила його. Біля самого його вуха розляглася кельтська лайка:

— Арра! Спіймав!.. Ось він, поганець! Лжебрат! Убивця! Палій! Пекельний виродок!..

Зірвиголова впізнав ірландця, якого він так люб'язно відправив у річку.

— Пробі!.. Держіть!.. — горлав ірландець. — На допомогу! Та поможіть же доброму християнинові взяти в полон цього…

Закінчення фрази розтануло в таких, дуже виразистих звуках: буль… буль… буль…

Зірвиголова обома руками стиснув шию невдалого балакуна, який повинен був, здавалося, задовольнитися тим, що йому пощастило вже раз втекти від смерті.

Обидва каменем пішли на дно, і їх понесло течією. Але руки Молокососа не слабнули й під водою.

Після надзвичайно довгого перебування під водою виплив тільки один з них. Це був Зірвиголова. Ірландець, задушений руками юного атлета, щез назавжди. Відважний француз, з насолодою вдихнувши струмінь повітря, силкувався розібратися в тому, що сталося.

Стоян було підірвано, і міст, безперечно, пошкоджено. Над головою Жана на мосту метушилися люди з ліхтарями, усі вони незмінно зупинялися на тому ж самому місці. Отже, по мосту не можна було пройти навіть пішим.

До вух Жана весь час долітали англійські слова, міцна солдатська лайка, поради, які кожен давав і ніхто не виконував.

Потім до нього виразно донеслася фраза:

— От лихо! Тут роботи днів на вісім, не менше!

«Чудово! — захоплено подумав Зірвиголова. — Кроньє буде задоволений. Тепер лишається тільки з'єднатися з Фанфаном».

Але насамперед треба було вибратися з річки. Жан тихо поплив вздовж крутих берегів, шукаючи місця, де міг би вийти на берег, і незабаром помітив якусь щілину серед нагромадження скель. Підтягтись на руках, Жан видерся на один з великих каменів і, мокрий, паче морський бог, присів навпочіпки.

Він, мов справжній могіканин, пильно вдивлявся навкруги і напружено прислухався, інстинктивно відчуваючи поки ще невидиму небезпеку.

Із залізниці долітали звуки пострілів. Жан впізнав цокання маузерів.

«Фанфан! — радісно подумав він. — Його міна вибухнула, мабуть, у той час, коли я морочився в воді з цим йолопом ірландцем. Отже, підемо до Молокососів».

З гнучкістю кота і спритністю акробата Жан почав дертися на гору каміння; але перед тим як стати на її вершок, він, припавши до каменів, озирнувся. Тиша, дуже, проте, відносна, мало заспокоювала його.