Рольф Бломберг - Золото і анаконда

і розповім про долю анаконди. Через дев’ять днів, повертаючись на річку Путумайо, ми висадилися на острові, де Хорхе залишив свою анаконду. Тут жахливо смерділо: ми зрозуміли, що змія здохла. А потім побачили і як це сталося. Земля навколо клітки почорніла від хижих мурашок, сама клітка теж була обліплена ними. Отже, змію загризли мурашки! Страшна смерть судилася анаконді Хорхе — на неї напали безжальні хижаки, а вона не могла захиститися від них!

Крім харчів і кількох пляшок агуардіенте від коваля-іспанця, Хорхе приніс нам страшну звістку: індійці-канібали, що живуть у джунглях між річками Сан Мігель і Путумайо, з’їли нібито мисливця Мануеля із селища Ескумбі. Коли мисливець не повернувся в умовлений час з полювання, його жінка з кількома індійцями хотіго пішла шукати чоловіка. Заховавшись у кущах, вони бачили жахливий бенкет, однак не могли нічого вдіяти, бо канібалів було багато. Ловити вбивць вирушив цілий загін озброєних солдатів. Історія ця здалася мені дуже неймовірною, і скільки я потім не дошукувався підтвердження того, що це справді було, так нічого й не взнав.

Перед самим нашим від’їздом сталася подія, якої ми зовсім не сподівалися.

До нашого табору завітав вождь і сказав, що увечері їхні чоловіки будуть пити яхе і що ми теж можемо приєднатися до них, коли хочемо. Я ладен був обняти його. Ми знали, що білих на ці ритуальні зборища не допускають, і готові були віддати що завгодно, аби тільки побувати там. І раптом кофани самі запрошують нас! Це був, безперечно, найкращий доказ того, що ми завоювали довір’я і дружбу кофанів.

Яхе — наркотичний напій; виготовляють його з кори ліани баністеріа каапі. Індійці кажуть, що від цього напою душа покидає тіло і вирушає в подорож, під час якої зазнає багато чудесного. Чарівний напій споживають у хижі, спеціально збудованій серед джунглів. Жінкам бути при цьому заборонено.

Починають пити яхе. увечері, коли вже смеркне, суворо дотримуючись ритуалу. Готує напій вождь. Знявши з ліани кору, він січе її і заливає водою, виголошуючи магічні слова і монотонно наспівуючи. Він же й частує всіх напоєм: індійці підходять по черзі, стають навколішки і приймають од вождя чашу з яхе. Потім, сп’янівши, починають підспівувати вождеві.

У сутінках ми з перекладачем підійшли до хижі, схованої в заростях на другому березі Румі Яку. Власне, це була не хижа, бо стін вона не мала, а тільки дах. У кутку блимало невеличке багаття, навколо якого сиділо навпочіпки кілька індійців. Інші лежали в гамаках, розвішених вздовж і впоперек між стовпами хижі. Всі були святково одягнені. Вождь сидів у своєму гамаку спиною до інших і готував яхе. Час од часу він помахував гіллячкою з листям і співав тремтячим непевним голосом.

Від усього цього було якось моторошно, а погода ще й підсилювала це почуття. Не встигли ми сховатися під дах, як почалася злива з блискавкою і громом. Могутній порив вітру зламав сухе дерево неподалік від хижі, і пролунав такий тріск, наче воно впало просто на дах.

Ми сіли осторонь. На нас ніхто не звернув уваги, окрім мурашок. Було холодно й вогко. Ми пошепки обговорювали надії на здійснення свого задуму. Справа в тому, що ми захопили з собою магнітофон, камеру і магнієві лампи. Дозволу у вождя ми не спитали, боячись, що він відмовить нам. Я обережно покликав перекладача. Він підійшов.

— Як ви думаєте, чи дозволить вождь зняти нам кілька кадрів і записати спів? — спитав я.

— Може, дозволить, а може, й ні, — відповів він. — Принаймні до півночі краще й не пробувати…

Чекати довелось дуже довго. Ми добряче змерзли. Щулячись від холоду, ми воювали з мурашками і москітами, слухали монотонний спів і клювали носами.

Та ось перекладач знову підійшов до нас.

— Хто питиме яхе? — спитав він.

Звичайно, всі! Та особливо захоплюватися нам не можна було — кожен мусив мати свіжу голову на той випадок, якщо трапиться можливість зняти цю подію і записати спів. Тому ми тільки пригубилися до незвичайного напою. Це була коричнева рідина, така гірка, що ми мимоволі скривилися. В Торті відразу заболів живіт. Для мене цей напій не був новиною; я вже пив його в індійців хібаро, мисливців за головами, що живуть у Східному Еквадорі (там його називають натема). Він викликав у мене тоді дивні видіння і галюцинації.

Час минав дуже повільно. Ось уже повернуло запівніч. Дехто з індійців куняв у своєму гамаці, але більшість і далі попивали яхе, палили, балакали, сміялися й співали — одне слово, поводились, як усі сп’янілі люди. В монотонній урочистій пісні, яку вони співали глухими тремтячими голосами, було щось гіпнотичне.

Годинник показав першу годину. Олле почав записувати звук, спочатку потай, потім одверто, і ніхто нічого не сказав. Але що ж буде із зйомками?

О пів на п’яту ми знову покликали до себе перекладача. Ми були просто у відчаї.

— Я спитаю вождя, — сказав він.

Якусь мить ми напружено чекали. Невже вождь відмовить? Невже ми марно чекали цілу ніч?

Ні!

— Вождь дозволяє, — пошепки сказав перекладач.

Де й поділася наша дрімота!

Олле бігав довкола і запалював магнієві лампи. Курт гасав з камерою. Торгні, який носив батареї, ледве встигав за ними. Вони скидалися на трьох хлопчиків, що гралися в поїзд. Сам я робив знімки фотоапаратом, коли зупинялася кінокамера.

Ми гарячково працювали геть мокрі від поту. Магнієві лампи шипіли і сипали іскрами, ми підстрибували, присідали, шукаючи точки, звідки було б найкраще знімати, кричали, лаялися й сміялись.

Коли догоріла остання магнієва лампа, вже світало. Ми були зовсім знесилені хвилюванням та втомою і заснули тут же, на долівці, під звуки дивовижної пісні кофанів, що й досі пили яхе.

18
ЗНОВУ ПО АНАКОНДУ

Настав день від’їзду.

Ми запакували свій унікальний кіноматеріал і звукозаписи, зоологічні та етнографічні колекції.