Рольф Бломберг - Золото і анаконда

Весь наш великий запас товарів для обміну, в тому числі й сотня ножів, скінчився. Зате ми везли з собою чудові взірці індійської зброї і прикрас, побутових та культових речей. Коли все було добре запаковано в гумові мішки і ящики, ми прив’язала їх до бальзових колод. Зробити це було необхідно: якщо перевантажений човен перекинеться на порогах, цінні речі не потонуть.

Усе плем’я вийшло попрощатися з нами, а кілька кофанів провели нас далеко по Сан Мігель і допомогли перебратися через найбільші пороги.

Сумно було розлучатися з цими людьми, які спочатку зустріли нас недовірливо, а потім виявилися такими приязними. Гостина в них дала нам не тільки те, що ми везли в ящиках і мішках. Ми познайомилася із здоровим, гармонійним народом, який справді можна назвати щасливим. Спосіб життя кофанів відрізняється від нашого. Вони нікуди не поспішають, ні за чим не женуться, ні про що не сперечаються. Вони приязно ставляться одне до одного, і ми ніколи не чули, щоб вони сварилися, не бачили, щоб вони карали своїх дітей.

«А що якби оселитися серед кофанів із сім’єю? — думав я. — Проблеми харчування тут не існує. Навіщо жити у вічній гонитві, коли без цього можна обійтися? Навіщо шукати скарб, який тобі зовсім не потрібний? Чому не взяти приклад з кофанів?» Але ж ні — тому, хто має неспокій у крові, не звикнути до такого рослинного життя!

Вниз по річці Сан Мігель ми мчали з шаленою швидкістю — ніби на змаганні — і кілька разів мало не розбили човна. Потім річка стала ширша, течія повільніша, і ми знову поставили підвісний мотор. Однак бензину залишилось обмаль, тому довелось ощадити. Біля гирла Сан Мігель, у Путумайо, нас чекала ціла бочка бензину, і ми хотіли добратися туди так, щоб не довелося багато веслувати.

Та все-таки за кілька миль до гирла, коли ми саме підпливали до маленького еквадорського військового поста (по Ріо Сан Мігель проходить кордон між Еквадором і Колумбією), мотор перестав працювати — не залишилося й краплі пального. Ми пристали до берега дізнатися, чи не можна розжитися в еквадорців кількома літрами бензину.

Нас зустрів бородатий солдат. Я попросив провести мене до коменданта.

— Він не має часу, — почув я у відповідь.

Мені стало смішно. Сидить у джунглях майже зовсім ізольований, бачить білих не більше, як два-три рази на рік — і не має часу!

— Він швидко звільниться? — спитав я.

— Гм… не думаю… Він просто трохи не в формі.

— Захворів?

— Та… не те, щоб захворів… Хоч можна сказати, що так.

— Малярія?

— Гм… не малярія. Ет! Розумієте, тут у джунглях така нудота, що часом просто не можна не випити. От комендант і хильнув забагато. А може, я вам чимось допоможу?

— Ми цілком розуміємо вашого коменданта, — сказав я. — Нехай спить. Нам тільки треба трохи бензину.

Бензину в солдата не виявилось, але він продав нам три літри гасу, за що ми були йому дуже вдячні.

Бородань, який і сам був напідпитку, спитав, куди ми пливемо. Дізнавшись, що ми знімаємо фільм, він попросив зняти і його. Невже в нашому фільмі не знайдеться для нього ніякої ролі? Ні?

— Але ж зрозумійте, — сказав солдат, благально дивлячись на нас, — я завжди мріяв зніматись у кіно… мріяв потрапити в Голівуд. І от уже сім років сиджу в цих проклятих джунглях! Сім змарнованих років!

— Ви одружені? — спитав я.

— Ні… не зовсім так… У мене є компаньєра… Он вона, — він показав на вагітну індіанку, що стояла осторонь, — але я її, звичайно, залишу тут. У Голівуді їй не місце.

Якусь мить бородань мовчав, потім вигукнув:

— А яка ж красуня Інгрід Бергман[6]! Я закоханий у неї! Але вона цього не знає…

Коли ми вирушали далі, солдат ще довго дивився нам услід сумним поглядом.

Мотор важко кашляв від гасу, але чесно дотяг нас до гирла річки, де була велика еквадорська прикордонна застава.

Ми вийшли на берег і пішли до дому коменданта. Стежка вела повз будинок із забитими вікнами, біля якого походжали озброєні солдати. Пізніше комендант пояснив нам, що вони охороняли перуанських солдатів, спійманих на еквадорській території. Їх запідозрили в шпигунстві.

На еквадорсько-перуанському кордоні завжди відбуваються сутички. А якраз тепер стосунки між двома державами дуже загострилися, і комендант вважав, що можна сподіватися чого завгодно. Атмосфера на заставі була напружена.

Ще на річці Путумайо я чув, що в коменданта застави є шкура анаконди завдовжки понад десять метрів. Я спитав його, чи це правда.

— Так, правда, — відповів він. — Довжина її дванадцять метрів.

— І вона є у вас тут? — поцікавився я.

З досвіду я знав, що власники рекордних анакондових шкур завжди відповідають на таке запитання заперечно: виявляється, що вони або віддали шкуру кому-небудь, або вона згнила, або її з’їли пацюки.

— Звичайно, тут, — відповів комендант і, на мій подив, наказав солдатові принести шкуру.

«Оце то сенсація! Ось коли полетить світовий рекорд! — подумав я. — Якщо б я був Теодором Рузвельтом, довелося б мені зараз викласти п’ять тисяч доларів: таку винагороду він призначив за шкуру анаконди «всього тільки» десять метрів завдовжки». Багато років я намагався знайти такого гіганта, але все марно. Щоправда, в Амазонас на кожному кроці можна почути про анаконд десять, п’ятнадцять, а то й двадцять метрів завдовжки, а в Бразілії продають листівку, на якій зображено анаконду, що досягає сорока метрів і важить вісім тонн! Чи, може, вісімдесят метрів і чотири тонни, я вже добре не пам’ятаю. Листівки ці поширює один фотограф з Манаоса. Його анаконда могла з таким же успіхом мати і чотири, і вісім метрів: її на фотографії ні з чим порівняти. Звичайно, ця листівка ще більше сприяла поширенню чуток про неймовірні розміри анаконд. Насправді ж найбільші музейні експонати шкур і