Юрій Миколайович Авдєєнко - Очікування шторму

єдинокровний брат Василь із станиці Камишинської, що на березі річки Дон. Опинився я тут через потребу військову, в час далеко не добрий. Пан мій і добродій осавул Кратов Валентин Єремійович учора помер, смертельно поранений у груди, вбитий з таємної причини.

Перед смертю, опритомнівши, Валентин Єремійович доручив мені забрати його речі, які він залишив у місті Сєверокавказьку, в готелі «Гусак» чи «Індик». З переляку не пам'ятаю, все в голові переплуталось. Я поклявся на хресті, що знайду його речі. Вони заховані в підвалі готелю, за сходами. Речі в дерев'яному ящику з трьома сургучевими печатками. Цінності величезної, навіть не можна сказати якої. Про них знав полковник Ованесов, але він мертвий уже місяць. Знав іще Дантист. Дуже небезпечна людина. Кратов сказав мені, що Дантист убив його й Ованесова з-за того ящика…

Осавул Кратов звелів мені взяти ящик непомітно. Половину речей він подарував мені. Половину — своїй дружині. Вона живе у Петрограді, на вулиці Фонтаиці. Адреса в мене є.

Брате Петро, я поклявся на хресті, що випереджу Дантиста… Та як це зробити — не знаю, служба сувора. Й за дизертирство стріляють. Ти повинен поїхати в Сєверокавказьк. Якщо не зможеш забрати ящик, переховай у своє місце. Відшукати ящик легко. Стіна під сходами цегляна. А на стіні цвяхом видряпане матірне слово…»

4

Уцілілий клаптик опису:

35. Кадило золоте.

36. Ківш срібний. XVI ст.

37. Келих золотий, із камінням.

38. Яндола срібна, з позолотою XVII ст.

39. Блюдо хапокниське, срібне.

40. Кубок золотий, з лелекою.

41. Табакерка з діамантом.

42. Табакерка з емаллю.

Розділ перший 1

Штора не була запнута, звисала важко, торкаючись паркету, що скупо виблискував. За вікном срібно відсвічувала вершина гори, гостра, трохи нахилена набік. Вона ніби вдивлялася в ніч чи прислухалася до чогось. А звуків тремтіло багато, звичайних земних звуків, з яких складалося те, що заведено називати тишею ночі. Шуміла гірська дрібна річка — котила воду й каміння; подавали сигнали цикади; кричали птахи; на залізничній станції маневрували паровози — шипіли парою, захлиналися гудками, брязкали вагонними буферами. Місяць у небі гуляв повний, круглий, великий і неприродно гарний. Місто й гори навкруг нього, наче дощем, були вмиті м'яким і теплим світлом.

Черговий адміністратор готелю «Ельбрус» Ксеня Олександрівна Липова вийшла з-за конторки, перейшла готельний хол і зупинилася на порозі, підперши плечем відчинені вхідні двері. Двері були високі, давні. Не збиті, а зібрані з чорних дощок, маленьких і великих, акуратно підігнаних одна до одної. Дверна ручка у формі шиї і голови гуски, відлита з бронзи, мерехтіла на темному тлі, наче свічка.

Ксеня Олександрівна багато разів бачила таку літню ніч, із запахами гір, ріки, мімози, тартака, паровозного депо. Вона працювала в цьому готелі п'ятнадцять років, з тисяча дев'ятсот дванадцятого року, коли готель «Ельбрус» був відомий мешканцям міста під прозаїчною назвою «Гусачок».

Літніми ночами Ксеня Олександрівна звично закривала вхідні двері після другої, якщо, звичайно, не було грози й негоди, а світив місяць і можна було спокійно милуватися горами, їхньою простотою і величчю.

Перш ніж повернути ключ у замку — ключ був також бронзовий, як і дверна ручка, — Ксеня Олександрівна подивилася вниз, у долину, де біліло будинками й вулицями місто, відчула тугу за сином і вже вкотре подумала: «Час знайти нормальну роботу, денну, без нічних чергувань».

Двері не рипнули, прочинилися легко. Завгосп Попов нарешті змастив завіси. Поклявся, що мастило особливе. Воно буде триматися до осені й навіть до зими. Ксеня Олександрівна не поважала Попова. Не за те, що він уживає горілку. Вважала, всякий мужик її вживає, якщо гроші й здоров'я дозволяють. Вона не поважала Попова за патякання. Докоряла йому:

— Зотиковичу, то дуже погано — пообіцяти й не виконати.

— Ти маєш сенс, Ксеню. Ти маєш сенс, — діловито зсунув брови Попов. — Я сам цього не люблю. Ось скажи, я тебе хоч раз підвів?

— Іди з очей моїх, — просила у таких випадках Ксеня Олександрівна.

— Негайно! Негайно! — Попов розсікав ребром долоні повітря і зараз же виконував її прохання.

Ксеня Олександрівна повернула ключ. Почула кроки на сходах. Восени й узимку сходи вкривали килимові доріжки. Навесні, коли надворі утворювалося болото, доріжки знімали. Чистили. Й до осені Попов беріг їх у своїй коморі, що містилася на першому поверсі під сходами.

— Ви вже замкнули двері?

— Я можу відчинити.

Вона впізнала постояльця з третього поверху з тридцять шостого номера, молодика з короткими вусиками й золотою фіксою, яку можна було бачити зліва у верхньому ряду зубів, коли він говорив або посміхався. Ксеня Олександрівна охрестила його про себе Фіксань.

— Нічого, — сказав він. — Хотів подихати свіжим повітрям, провітритися… Ну гаразд… Піду спати.

Він жив у готелі вже четвертий день. Часто зникав. Однак, як правило, швидко повертався. Гасова лампа світила за його спиною на стіні, біля сходової площадки. Тінь Фіксаня перехилялася, збігаючи східцями в хол, а там лежала рівна й довга, торкаючись ніг Ксені Олександрівни.

Знизавши плечима, Ксеня Олександрівна наступила на тінь. Доброзичливо сказала:

— На добраніч.

— Дякую, — відповів він не рухаючись. Потім нерішуче спитав: — Ви не зможете розбудити мене о шостій?

— Будь ласка, — кивнула Ксеня Олександрівна, спокійно прямуючи до конторки.

Фіксань якось дивно дивився на неї. Раптом, немов від болю, стисши вуста, мотнув головою. Неголосно, наче про себе, сказав:

— Ні-ні… Будити не треба. Я сам прокинусь. Я сам! — І побіг східцями нагору.

Бронзові стержні, що підтримували доріжки, дзенькали, мов копійки в кишені.

Узявши з конторки свічку (електрика в місті через день вимикалась о дванадцятій годині всюди, крім залізниці й ремонтних майстерень, які