Йон Колфер - Артеміс Фаул. Розум проти чарів

— Зробить, але, певне, те, що треба йому. І навряд чи Холлі для нього на першому місці.

На це Корч промовчав, бо не мав чого відповісти.

— І ще одне. Душу мені точить капосна підозра, що юний Артеміс Фаул якраз і домагався того, щоб ми зупинили час. Адже досі ми тільки й робили, що грали йому на руку.

Корч потер скроні.

— Це неможливо! — вигукнув він. — Звідки людському хлопчиську знати про наші зупинки часу? Та… хай там як, а нам, О’Гире, ніколи вести теоретичні суперечки. У нас лишилося менше восьми годин, щоб дати раду цьому неподобству. То чим ти мене спорядиш у небезпечну дорогу?

О’Гир процокав копитами до стелажа, прикріпленого до муру.

— Звісно, цього разу ми не дамо вам ніякого важкого озброєння. Надто після того, що спіткало перший загін Швидкого реагування. І жодних шоломів. Та багноїдна тварюка, мабуть, їх колекціонує. Ні — щоб засвідчити нашу добру волю й готовність до переговорів, ми пошлемо вас туди без зброї та броні. Жодних бластерів чи спецкомбінезонів.

— І в якому підручнику ти це вичитав? — пирхнув Корч.

— Це звичайнісінька оперативна тактика. Довіра сприяє швидкому досягненню взаєморозуміння.

— Ох, досить уже годувати мене інструкціями — дай мені щось таке, щоб стріляло!

— Із підходящого… — зітхнув О’Гир, беручи З ПОЛИЧКИ щось схоже на палець.

— Це ще що таке?

— Палець. Вказівний. Чи вам воно ще щось нагадує?

— Та ні, палець як палець, — погодився Корч.

— Ну, це не якийсь там звичайний палець, — багатозначно протяг кентавр, роззираючись довкола, чи ніхто не підглядає. — У його пучці сховано спресованого дротика. Себто ви маєте тільки один постріл. Натиснете на його кісточку великим пальцем, і ваш співбесідник умить ляже спатоньки.

— А чом я досі цього не бачив?

— Так секретна ж зброя…

— Ну то й що? — підозріливо запитав командувач.

— Бували нещасливі випадки…

— Розкажи, О’Гирчику, розкажи.

— Наші агенти іноді забувають, що на їхній рідний палець надягнуто таку-от секретну зброю.

— І… стріляютьея?

О’Гир пригнічено кивнув головою.

— Один із найкращих наших спрайтів надумав якось поколупатися в носі. Три дні провалявся в реанімації.

Корч натяг секретну зброю на свого вказівного пальця. Вона миттєво стислася, ще й автоматично підлаштувалася під колір командувачевої шкіри.

— Ти не хвилюйся, О’Гире, я ще не повний ідіот. А ще є щось?

О’Гир мовчки зняв з гачка щось таке, що дуже скидалося на сідниці.

— Ти це серйозно? Чим корисна ця штука?

— А нічим, — зізнався кентавр. — Але на вечірках усі боки рвуть від реготу.

Корч реготнув. Аж двічі. Як на нього, то це вже чимале порушення дисципліни.

— Ну гаразд, досить жартів. Ви якось за мною спостерігатимете?

— Авжеж. Одну камеру встановимо на райдужці вашого ока. Який же тут відтінок? — Він задивився командувачеві у вічі. — Гмм. Багнисто-брунатний.

О’Гир трохи пошукав на поличці, знайшов маленький слоїчок, дістав з нього капсулку з рідиною, а вже звідти — електронну контактну лінзу. Обережно розсунувши Корчеві повіки великим і вказівним пальцями, кентавр уставив в око командувачеві відеокамеру.

— Лінза може викликати невеличке подразнення. Тож намагайтеся не терти очей, а то ще увітрете камеру в зіницю. Тоді нам доведеться дивитися вам у голову, а там, Бог свідок, немає нічого цікавого.

— І це все? — Корч заморгав, опираючись бажанню потерти око, що сльозилося.

— Так, усе, — закивав головою О’Гир. — Ми й так надто вже ризикуємо.

Командувач хоч-не-хоч погодився. Його стегно було якесь незвично легке, бо його не обтяжував рідний триствольний бластер.

— Гаразд. Хочеться сподіватися, що мені вистачить цього чудо-пальця з дротиком. Але присягаюсь, О’Гире, якщо він раптом смальне мені в обличчя, ти наступним рейсом полетиш назад, до Гавані.

— Головне, ви будьте обачні, коли надумаєте сходити у туалет, — тихенько заіржав кентавр.

Цього разу Корч уже не засміявся. Є речі, з яких негоже відпускати жартики.

Артемісів годинник зупинився. От ніби Гринвіча не стало на світі. «Чи, можливо, — розмірковував хлопець, — це ми зникли?» Перевірив канал Сі-ен-ен. Картинка «заморожена», тільки ледь тремтить обличчя диктора. Артеміс не зміг стримати задоволеної посмішки. Вони це зробили — достеменно за приписами Книги. Лепрекони зупинили час. Отже, все йде за планом.

А зараз треба перевірити ще одну теорію. Артеміс під’їхав у кріслі до столу з моніторами, ввімкнув камеру в материній кімнаті й перевів картинку на сімдесятисантиметровий головний монітор. Але Ангеліни Фаул у шезлонгу не було! Артеміс увімкнув панорамне зображення спальні. Кімната була порожня. Мати зникла. Мовби випарувалася. Артеміс посміхнувся ще ширше. Чудово. Саме на це він і розраховував.

Хлопець перевів погляд на камеру, що стежила за Холлі Куць. Ельфиня знову довбала підлогу ніжками свого ліжка. Час від часу вона підхоплювалась і починала бити в стіну кулачками. Що, коли за цим ховається щось більше за простий відчай? Хлопець постукав по монітору тонким пальцем.

— Що це ви задумали, капітане? В чому полягає ваш маленький планчик?

Але тут його увагу привернув якийсь рух на моніторі, що показував алею.

— Нарешті, — видихнув він. — Гра починається!

По алеї рухалася якась постать. Невисока, але досить поважна. І до того ж без захисного екрана. Отже, кинули грати комедію.

Артеміс натис кнопку селектора:

— Лаккею? До нас іде гість. Я впущу його сам. А ти повертайся сюди — наглядати за відеокамерами стеження.

— Вас зрозумів. Уже йду, — долинув із динаміка трохи деренчливий голос.

Артеміс защебнув свого модельного піджака та на мить затримався біля дзеркала — поправити краватку. Секрет успішних переговорів полягає в тому, щоб переконати супротивника, ніби в тебе