Жорж Сіменон - Тюрма

в напрямі Парижа. Він досяг Евре, який йому часто доводилося проїжджати. І шукав бар. Кілька хвилин блукав у лабіринті схожих одна на одну вулиць, поки помітив щит, що вказував дорогу на Шартр.

А чому на Шартр? Не проїхавши й п'ятнадцяти хвилин, помітив туристський мотель. Тут неодмінно мав бути бар.

І справді, бар у мотелі був. Бармен слухав по радіо репортаж про перегони.

— Подвійне.

Він мало не передумав, та бармен зрозумів його з півслова, схопив пляшку «Джонні Уокер».

— Непогана година для автомобільної прогулянки.

Ален неуважно буркнув «атож». Плювати йому на погоду. До його програми вона не входила.

— Ще раз подвійне!

— Здається, ви у нас бували.

— Звичайно, бував, голубчику.

— Зоставайтеся здорові!

— До скорого!

Напевно, «ягуар» викликав заздрість. Ален знову дав повну швидкість, хоч дорогу й не було пристосовано до такої їзди. На двох поворотах він замалим не перекинувся.

Шартр! Чудесно! Він бачив колись вітражі Шартрського собору, а особливо запам'ятав ресторан із затишним баром на розі однієї вулиці. І таки розшукав його.

— Подвійний скоч!

Алкоголь робив свою справу. До Алена знову повернувся його звичний настрій. Цього разу невеличкий жарт обернувся проти нього самого.

— Ви вже тут працювали два роки тому? — звернувся він до бармена.

— Ні, мосьє, я став сюди минулого місяця.

— А де були раніш?

— У Лугано.

Ален їхав уперед, дивився на зустрічні машини, на водіїв, що прибирали серйозного вигляду.

А він цілий вік свій робив усе навпаки, і люди вірили, що він і справді такий. Спостерігаючи розв'язну поведінку, ніхто не запідозрив би в ньому боязкого хлопчика, що удавав з себе хороброго індійця.

Насправді ж він так само лякався, як і інші. Наприклад, не наважувався дивитися людям просто в очі. І тоді кидав їм неуважно:

«Привіт, голубчику!»

Або:

«Ах ти, дурненький!».

Це допомагало. А вони покірливо терпіли.

Але чи давало це йому справжню упевненість у собі?

Ні, він ще мало випив. Проїжджаючи Сен-Клу, знову зробить зупинку. Там велике кабаре, де по суботах увечері танцюють.

Ален знову опинився на Західній автостраді, доїхав до Сен-Клу, не пропускаючи жодного шинку. Пейзаж змінився. Вигляд будинків теж. Та бари були скрізь.

— Подвійне віскі!

Все ж воно впливало повільніше, ніж позавчора. Він лишався спокійний, пам'ятав поради комісара Руманя. Бо дав йому слово. Чудовий хлопець отой комісар. І багато що зрозумів, навіть занадто. Хіба він не хотів би бути такою ж людиною, як комісар Румань?

Солідною, яка не потребує…

Дідько б його взяв! Уже пізно!

— Скільки з мене?

Неприємна це справа, проте рішення, до якого він прийшов учора, було непохитним. Він розрахував усю програму і нічого в ній не змінив.

І раптом зрозумів, що досадувати тепер на будь-кого було безглуздим. Образи пережитого відступили кудись вдалину. Обличчя знайомих людей стерлися, і він ледве пригадував їхні риси.

Єлісейські Поля. Погляд Алена проник аж на вулицю Маріньян, затримався на фасаді будинку, на якому щовечора спалахувало величезне «Ти».

Він поставив машину на площі Бурс. Зайшов у бістро. Колись і він забігав сюди з'їсти варене яйце.

— Червоного, синку!

Офіціант у синьому фартусі був надто молодий, щоб упізнати його.

— Ще скляночку!

Терпке червоне вино. Це до програми не входило.

— Скільки з мене?

Він нічого до них не мав, ні до одної, ні до другої. Мур-мур ішла за ним, поки могла. Може, навіть вірила в нього? Гадала, що потрібна йому? Та хіба не однаково?

Просто їй набридло бути Мур-мур і завжди йти його стежкою. Їй теж захотілося грати першу роль.

Першу роль! Це примусило його розсміятися.

До старого будинку на вулиці Монмартр Ален увійшов, як до себе додому, і піднявся вищербленими східцями, на яких валялися недокурки… Стіни тут давно не фарбувалися. На дверях висіли емалеві таблички.

Ще два поверхи. Алену стало жарко. Нарешті увійшов до коридора. На третіх дверях ліворуч було прибито візитну картку, обгорнуту целофаном:

Жюльєн Бур

фотограф-художник

У замку стирчав ключ. Ален одчинив двері й опинився в досить просторому салоні, де всюди стояли юпітери. Над дверима до сусідньої кімнати світилася червона лампочка. Чоловічий голос крикнув:

— Не відчиняй! Зараз вийду!

В кутку, покладений на чотири дерев'яні обрубки, горбився пружинний матрац, вкритий марокканським килимом. Він правив господарю водночас і за диван, і за ліжко. Ален штовхнув другі двері. Вони вели до невеличкої туалетної кімнати.

Ален причинив двері й опинився віч-на-віч із Буром. Той зблід, як мрець.

Бур оглянувся на двері, наче лагодився тікати.

— Сідай. Не бійся. Я тобі нічого лихого не зроблю.

Чому вчора ввечері йому здавалось, що цей візит такий потрібний? Бачити жалюгідного, на смерть переляканого Бура не завдавало йому найменшої втіхи. Так само, як і бачити диван, на якому по черзі валялися Мур-мур та Бебі.

— Клянусь вам, патроне…

— Я мав бажання подивитися на тебе, і все. Либонь, ти маєш рацію, що не глядиш за собою. Мабуть, є такі жінки, яким це подобається.

Він закурив сигарету, підійшов до вікна і глянув на подвір'я, заставлене дюжиною тачок. Певно, це було одне з останніх паризьких подвір'їв, де замість машин стояли тачки.

— Ти ждеш кого-небудь?

— Має прийти натурщиця.

Ален вдивлявся в Бура. Так розглядають яку-небудь