Едгар Райс Берроуз - Тарзан та його звірі. Тарзанів син

звірів ішли поверх відбитків ніг Джейн Клейтон, а ступаки Рокова свідчили, що він біг стежкою вже після того, як по ній пройшли дикі звірі. Але чимдалі менше лишалося звіриних слідів між відбитками ніг Джейн та росіянина, і коли Тарзан наблизився до річкиг, то вирахував, що Роков ішов за кількасот метрів позад молодої жінки.

Тарзан відчував, що обоє-мусять бути десь неподалік. Тремтячи від нетерплячого очікування, він далеко випередив свою команду. Мавполюд швидко мчав верховіттями, аж доки опинився на березі — в тому самому місці, де Роков наздогнав Джейн, коли та намагалася спустити човен-довбанку на воду.

В прибережному мулі Тарзан знайшов виразні сліди тих двох, кого шукав, але ніде не було видно ані човна, ані людей, і, на перший погляд, жодного натяку на те, де б вони могли бути.

Схоже було на те, що обоє попливли звідси тубільним каное. Коли пильний погляд мавполюда ковзнув униз по ріці, то вдалині, у затінку навислих дерев, він побачив човен, що вільно плив за течією, а на кормі видніла постать чоловіка.

Коли зграя вибралась на берег ріки вслід за своїм проводирем, то побачила, як він прудко мчав берегом, стрибаючи з купини на купину понад грузьким мулом, прямуючи до невеличкого плеса, де ріка робила закрут і зникала з очей.

Важким, не дуже зграбним мавпам брести за ним по грузькому було нелегко, та й Шіта не любила води. Мугамбі також поспішав за ними, як міг, до свого білого володаря.

Через півгодини швидкого бігу по тванюці Тарзан дістався плеса, звідки було видно звивисту ріку, і перед собою, на середині ріки, побачив човен-довбанку, а на його кормі Ніколая Рокова.

Джейн з росіянином не було.

Коли мавполюд побачив свого заклятого ворога, широкий шрам на його чолі збагрянів, а з вуст вихопився дикий крик розлюченого мавпича.

Роков здригнувся, почувши цей жахливий клич. Побачивши, що людина, якої він боявся більше за всіх на світі, чимдуж мчить до краю води, він скулився на дні човна, цокочучи зубами від страху.

Хоча росіянин вважав себе у безпеці, один вигляд супротивника змусив його затремтіти від панічного страху, який переріс у справжню істерику, коли Роков побачив, як білий велетень безстрашно кинувся у підступні хвилі тропічної ріки.

Швидкими, сильними ударами рук мавполюд розтинав воду, наближаючись до човна, що вільно дрейфував собі. Роков схопив одне з весел, що лежали на дні, і, дивлячись виряченими від жаху очима, як наближається смерть, спробував прискорити рух неповороткого каное.

А з протилежного боку насувалися непомітні для людей якісь легенькі хвильки-брижі.

Тарзан нарешті доплив до корми човна. Однією рукою він схопився за борт. Роков сидів, паралізований жахом, не в змозі ворухнути ані рукою, ані ногою, а погляд був прикутий до обличчя його бога помсти.

В цю мить раптове бурхання води за спиною привернуло увагу плавця. Він побачив хвильки й зрозумів, що це означає.

І зразу Тарзан відчув, як страшні щелепи вхопили його за праву ногу. Він спробував вивільнити ногу й підтягтися над краєм човна, його спроба була б успішною, якби те несподіване втручання з глибин не оживило лихого росіянина й не спонукало його на раптову дію. Це ж раптом з’явився такий шанс на звільнення й реванш!

Неначе отруйна змія, він підповз до корми й швидким рухом ударив Тарзана по голові важким веслом. Пальці мавполюда розціпилися й відпустили човна.

У воді закипіла коротка сутичка, зашумували хвилі, піднялися бульбашки, пішли кола по воді, позначаючи місце, де Тарзан із племені великих мавп, Цар Джунглів зник з очей у зловісних водах небезпечної, темної Угамбі..

Ослаблий від страху, Роков звалився, мов підкошений, на дно човна. Якусь хвилину він навіть не усвідомлював, що йому всміхнулося щастя. Все, що він бачив, була постать мовчазного білого велетня, який борсався і занурювався в ріку, аби знайти неймовірну смерть на її грузькому дні.

Поволі він осмислив усе, що з ним трапилось, і на обличчі росіянина з’явилась хижа. переможна усмішка. Але радість тривала недовго, бо щойно Роков привітав себе з тим, що тепер зможе цілком безпечно дістатися до морського узбережжя, як з річкового берега до нього долинув пекельний гамір.

Коли він озирнувся, шукаючи, звідки линуть ці моторошні звуки, то побачив, як з берега на нього хижо світять очі дияволоподібної пантери та страшних мавп Акута, а поперед них дужий чорний воїн погрожує йому кулаком, обіцяючи жахливу смерть.

Ця мандрівка вниз по Угамбі стала для Рокова якимсь незупинним маренням, де неймовірна орда гналася за ним вдень і вночі, то виринаючи поруч нього, то зникаючи далеко в джунглях на години, а то й на цілі дні, щоб несподівано знову з’явитися назирці із завиванням і погрозами. Ця подорож перетворила росіянина, міцного й здорового чоловіка, на сивого, знеможеного й напівбожевільного старигана, який лише мріяв, що гирло ріки й океан принесуть йому порятунок.

Позаду лишалися тубільні селища. Час від часу чорні воїни на своїх каное намагалися перехопити його, але кожного разу з’являлася страшна зграя й завертала переляканих тубільців назад, до берега, де ті негайно ховалися в джунглях.

Ніде на своєму шляху він не зустрічав слідів Джейн Клейтон. Жодного разу, відколи схопив кінець вірьовки, прив’язаної до носа човна, й подумав, що знову надійно заволодів жертвою. Та це тривало лише мить, бо леді Грейсток схопила з дна човна важку гвинтівку й націлила йому просто в груди.

Роков ураз випустив вірьовку й побачив, як човен відпливає на недосяжну відстань. Але за хвилину він уже біг нагору понад рікою, до маленької притоки, в гирлі якої було сховане каное, що ним він та його команда допливли сюди, коли подалися на пошуки Джейн Клейтон та Андерссена. Що ж з нею трапилось?

Росіянин майже не сумнівався, що Джейн перехопили воїни котрогось із численних тубільних селищ на її шляху до