Пауло Коельо - Бріда

— Атож, я вмію подорожувати між теперішнім і минулим, — сказала вона нарешті. — Я знаю світ духів і вже увійшла в контакт із такими потужними силами, для характеристики яких не знайдеться слів у жодній мові. Мабуть, я можу стверджувати, що володію потаємним знанням тієї дороги, по якій людський рід ішов до самого сьогоднішнього дня.

І тому, що я знаю все це і що я Наставниця, я знаю також, що ми ніколи не зможемо розкрити справжню причину нашого існування. Ми зможемо з’ясувати, як, коли та звідки ми тут з’явилися. Але запитання навіщо? завжди залишиться для нас запитанням без відповіді. Головна мета великого Будівничого Всесвіту відома лише Йому й більше нікому.

Тиша, здавалося, запанувала над усім довкіллям.

— Ось і тепер, коли ми тут вечеряємо, дев’яносто дев’ять відсотків людей із нашої планети по-своєму намагаються знайти відповідь на це запитання. Навіщо ми тут? Багато хто сподівається, що знайде відповідь у своїй релігії або своєму матеріалізмі. Інші впадають у розпач і марнують життя і статок, намагаючись проникнути в таємницю. Існують також люди, — хоч їх і небагато, — які взагалі нехтують цю проблему й живуть сьогоднішнім днем, не переймаючись ані результатами, ані наслідками.

І лише люди мужні й ті, хто опанував Традицію Сонця й Традицію Місяця, знають єдино можливу відповідь на це запитання: «НЕ ЗНАЮ».

Така ситуація може, на перший погляд, нас налякати й навіяти нам почуття безпорадності перед світом, перед тим, що в ньому відбувається, і перед таємницями нашого існування. Та коли перший страх минає, ми поступово починаємо звикати до єдино можливого розв’язання цієї проблеми: ми повинні робити те, що підказують нам наші мрії. Знайти в собі мужність зробити ті кроки, які ми завжди хочемо зробити, це єдиний спосіб довести, що ми віруємо в Бога.

У ту мить, коли ми на це зважимося, життя наповнюється для нас священним смислом, і ми переживаємо те саме хвилювання, яке пережила Свята Діва, коли в один із днів її буденного існування перед нею з’явився незнайомець і сказав, що вона народить Сина Божого. «Нехай буде воля твоя», — відповіла йому Свята Діва. Бо зрозуміла, що своєї найбільшої величі людина досягає тоді, коли приймає Таємницю.

Після досить тривалої мовчанки Вікка знову заходилася їсти. Бріда дивилася на неї, горда з того, що сидить поруч із нею. Вона вже не думала про ті запитання, які хотіла їй поставити — про те, чим Вікка заробляє собі на життя, чи вона закохувалася в когось, чи ревнувала до якогось чоловіка. Вона думала про велич душі людей, наділених справжньою мудрістю. Людей, котрі все своє життя шукали відповідь, якої не існує, а зрозумівши це, ніколи не вигадували надуманих пояснень. Вони смиренно погоджувалися жити у Всесвіті, якого ніколи не могли зрозуміти.

Але єдиний спосіб, у який вони могли існувати в ньому, — це реалізувати власні бажання, власні мрії, бо саме так людина перетворювалася на інструмент Бога.

— Тоді навіщо намагатися? — запитала вона.

— А ми не намагаємося. Ми приймаємо світ таким, яким він є, і тоді життя стає для нас набагато наповненішим і цікавішим, бо ми розуміємо, що кожен наш крок, у всі хвилини життя, має більше значення, аніж ми самі. Ми розуміємо, що в якомусь місці часу та простору на це запитання існує відповідь. Розуміємо, що існує причина, з якої ми перебуваємо тут, і нам цього досить.

Ми занурюємося в Темну ніч із вірою, здійснюємо те, що стародавні алхіміки називали Персональною Легендою, і цілком віддаємося кожній миті, знаючи, що завжди існує рука, яка нас веде: і нам вирішувати, прийняти її чи ні.

У той вечір Бріда кілька годин слухала музику, повністю віддаючись чудесному усвідомленню того факту, що вона живе. Пригадала двох своїх улюблених авторів. Один із них однією своєю простою фразою вселив їй віру, необхідну для того, щоб вона могла податися на пошуки мудрості. То був англійський поет, який жив багато століть тому і якого звали Вільям Блейк. Він писав:

«Де запитання є — там відповідь існує».

Потім надійшов час виконати ритуал. Їй треба було протягом кількох хвилин дивитися на світло свічки, й вона сіла перед невеличким вівтарем, який обладнала у своєму помешканні. Свічка перенесла її в той день, коли вона й Лоренс кохалися у скелях. Навколо них тоді кружляли чайки — високо під самими хмарами й низько над самими хвилями.

Риби, певно, запитували себе, як можливо літати, бо вряди-годи якісь таємничі створіння занурювалися в їхній світ і зникали так само швидко, як і з’явилися.

А птахи, мабуть, дивувалися, як було можливо дихати під водою, бо годувалися створіннями, яких вони знаходили під хвилями.

Існували птахи й існували риби. Існували різні світи, що вряди-годи вступали в контакт, але жоден із них не міг відповісти на запитання другого. А проте в обох виникали запитання. А де було запитання, там існувала й відповідь.

Бріда дивилася на полум’я свічки, й магічна атмосфера стала виникати навколо неї. Так відбувалося завжди, але в той вечір усе було позначене особливою напругою.

Якщо вона спроможна поставити запитання, то тільки тому, що в іншому Всесвіті на нього існує відповідь. Хтось знав те, чого вона ніколи не знатиме, їй більше не треба дошукуватися сенсу життя; досить зустріти Когось, кому він відомий. І в його обіймах побачити той самий сон, який бачить дитина, бо знає, що хтось сильніший, аніж вона, захищає її від зла та всіх небезпек.

Коли закінчила ритуал, то проказала невеличку молитву, дякуючи Богові за ті кроки, які вже зробила. Подякувала за те, що перший чоловік, до якого вона звернулася із запитаннями про магію, не намагався пояснити їй, як збудований Усесвіт, — навпаки, зробив так, щоб вона перебула всю ніч у темряві лісу.

їй треба піти до нього,