Бьорнстьєрне Бйорнсон - Небезпечне сватання

двісті, а тоді нарешті послала вниз маленький струмочок дізнатися, що там діється. Була пора весняних злив, і струмочок прудко помчав узбіччям, аж поки нагнався на верес.

— Дядечку вересе, пропустіть мене, я такий маленький! — попросив струмочок.

Вересові було дуже ніколи, він тільки ледь підвівсь і знов узявся до свого діла. Струмочок шугнув попід ним і помчав далі.

— Дядечку ялівцю, пропустіть мене, я такий маленький!

Ялівець зміряв струмочка лихим оком, та оскільки верес уже пропустив його, то й він не став йому впоперек дороги. Струмочок прохлюпотів попід ним і помчав ще швидше туди, де, відсапуючись від важкої ходи, стояла сосна.

— Тітонько сосно, пропустіть мене, я такий маленький! — попросив струмочок.

Він поцілував сосні ноги й узагалі прикинувся лагідним та невинним. Сосна зніяковіла від такої люб’язності і пропустила його. А береза сама зійшла з дороги, не чекаючи, поки він її попросить.

— Хі-хі-хі! — захихотів струмочок і почав рости.

— Ха-ха-ха! — зареготав він, набираючи на силі.

— Го-го-го! — загуркотів він, поперевертав і верес, і ялівець, і сосну, і березу й поскидав їх сторч головою вниз.

Після цього гора ще кількасот років зважувала подумки, чи справді вона того дня була всміхнулася.

Отже, гора не захотіла, щоб її одягли. Верес так розсердився, що знов позеленів. Він помалу встав, подумав і рушив уперед.

— Не треба втрачати мужності,— сказав він.

Ялівець трохи підвівся, щоб глянути на верес,

а тоді й зовсім випростався. Він нерішуче почухав потилицю, повагався, але врешті теж подався за вересом, завзято впиваючись у грунт, — хай гора чує його ходу.

— Ти не хочеш, щоб я вдягав тебе, а я таки вдягну!

Сосна зігнула пальці, перевіряючи, чи вони не поламані, потім сперлася на одну ногу — ти бач, ціла! Тоді на другу — теж ціла! Тепер уже сосна звелася на обидві ноги, глянула туди, звідки впала, потім озирнула те місце, де лежала, і нарешті подивилась туди, куди їй треба йти. І рушила вгору — поважно, неквапом, ніби й зовсім не падала.

Береза дуже замастилася мокрою землею і, піднявшись, найперше причепурилась.

І ось вони всі разом побралися вгору узбіччям, усе швидше й швидше, все вище й вище, і в годину, і в негоду.

— Що там знову сталося? — здивувалась гора.

Була середина літа, трава блищала росою проти сонця, щебетали пташки, попискували лісові миші, на галявинах вистрибували зайці, а в кущах гуляли в хованки горностаї.

І ось настав день, коли верес зазирнув одним оком за гребінь гори.

— Ого-го-го! — вигукнув він і гайнув на той бік.

— Отакої! Що там верес міг побачити? — спитав ялівець і чимдуж подряпався вище, щоб і собі зазирнути через гребінь гори.

— Ого-го! — вигукнув він і чкурнув за вересом.

— Що це сьогодні сталося з ялівцем? — спитала сосна й додала ходи, хоч її нещадно пекло сонце.

Нарешті й вона, ставши навшпиньки, змогла зазирнути на той бік гори.

— Ого!

З подиву на ній аж голки наїжачились. Вона піднатужилась, досягла гребеня і також зникла за ним.

— Що вони всі там побачили? — спитала береза, підібрала поли спідниці й подріботіла за своїми супутниками.

Вона аж шию витягла з нетерплячки.

— О, та нам назустріч вийшов цілий ліс — сосни, верес, ялівець і берези! — вигукнула вона.

Від хвилювання листя в неї затремтіло, і на ньому в сонячному промінні замерехтіла роса.

— Ось що означає досягти своєї мети, — сказав ялівець.

Розділ другий

Арне народився на такій стрімкій горі з круглою вершиною. Його мати, Маргіт, була одиначкою в селянській родині, яка орендувала там хутір, що звався Кругликом. Якось, коли їй минав вісімнадцятий рік, вона засиділась на танцях. Товаришки її всі вже пішли, й дівчина подумала, що дорога додому не стане довшою, коли вона добуде до кінця танців. Тому Маргіт і дочекалася тієї хвилини, як музика, на прізвисько Нільс Кравець, раптом відклав скрипку, що він завжди робив, сп’янівши, звелів усім співати до танцю, схопив найкращу дівчину, в лад співові махнув ногою так, що збив каблуком шапку з голови найвищого парубка, й вигукнув:

— Гей!

У голосі його бринів виклик.

Коли Маргіт того вечора поверталася додому, місячне світло виблискувало на снігу яскравіше, ніж завжди. Зайшовши до кімнати, де стояло її ліжко, вона ще раз виглянула надвір. Потім скинула з себе корсетку й застигла з нею в руках. Нарешті вона відчула, що їй холодно, квапливо роздяглася й залізла під укривало зі шкур.

Тієї ночі Маргіт снилося, що в їхній овес зайшла велика червона корова. Дівчина хотіла прогнати корову, та хоч як силкувалась, а не могла зрушити з місця. Корова спокійно паслася, ставала дедалі ситіша, круглішала й час від часу поглядала на Маргіт великими смутними очима.

Коли в селі знову влаштували танці, Маргіт не пропустила їх. Того вечора їй не дуже хотілось танцювати, вона сиділа й слухала музику. І дивувалась, що й іншим музика не здається кращою за танці, як їй. А пізно ввечері музика підвівся й сказав, що хоче сам танцювати.

Він рушив просто до Маргіт. Дівчина сама собі не вірила: вона танцювала не будь з ким, а з Нільсом Кравцем!

Скоро надворі потеплішало, і в селі перестали збиратись на танці. Тієї весни в них захворіло ягня, і Маргіт так побивалася за ним, що аж матері її жалі здалися надмірними.