Бьорнстьєрне Бйорнсон - Небезпечне сватання

ведмідь кинувся на нього. Малий Кнут Пласен вважав, що їм усім тепер скрутно, і дівчата погодилися з ним. Та ось двері розчахнулися, і вбіг за-сапаний Турвал.

— Ходімо! — крикнув він.

— А вчитель? — нерішуче мовив хтось.

— Хай він сказиться! Ведмідь, ведмідь!

Більше він не міг сказати жодного слова.

— Його вбили? — тихо спитав один хлопець.

Діти затамували подих.

Турвал сів, трохи відсапався, потім підвівся, виліз на лавку й замахав шапкою.

— Ходімо! Я все беру на себе!

— А куди? — спитав Ганс.

— Найбільшого ведмедя вже притягли в село, а решта ще лишилася в лісі. Ларсова рушниця дала хука, ведмеді кинулись на мисливців і поранили Нільса Беена. Той чоловік, що пішов із ними, впав долілиць на землю і прикинувся мертвим, тому ведмідь його не зачепив. А як Ларс із Нільсом упоралися зі своїм ведмедем, то застрілили й того другого. Слава!

— Слава! — підхопили всі діти. Вони посхоплювалися зі своїх місць, вибігли надвір і помчали полем, а тоді лісом до Беена, наче на світі й не було ніякого вчителя.

Скоро дівчата почали жалітися, що не встигають, та хлопці взяли їх за руки й потягли далі.

— Глядіть, не чіпайте ведмедя, — попередив дітей Турвал, — бо часом трапляється, що він оживає.

— Справді? — здивувалась Маріт.

— Так, ведмідь може ожити в зовсім іншій подобі, тому бережіться!

Діти побігли далі.

— Ларс десять разів вистрілив у найбільшого ведмедя, поки звалив його, — знов сказав Турвал.

— Боже, десять разів!

Вони знов додали ходи.

— Нільс штрикнув свого ножем вісімнадцять разів, поки той упав.

— Ну й ведмедиська!

Діти бігли так швидко, що з них котився піт-.

Ось і Беен. Уле розчахнув двері і перший ускочив до хати.

— Обережно! — попередив його Ганс, що вбіг слідом за ним.

Потім зайшли Маріт і ще одна мала дівчинка, яким хлопці допомагали бігти. Турвал спинився на порозі, щоб було краще видно.

— Глянь, он кров! — сказав він Гансові.

Решта дітей не зважувались зайти до хати.

— Ти бачиш ведмедя? — спитала одна дівчинка в хлопця, що стояв ближче до дверей.

— Бачу, він такий великий, як найбільший кінь у капітановій садибі,— відповів хлопець.

Далі він розказав їй, що, хоч ведмідь був зв’язаний ланцюгом, а однаково розірвав його на передніх лапах. Хлопець добре бачив, що ведмідь ще живий, і кров із нього цебенить дзюрком!

Звичайно, то була брехня, але діти забули про неї, коли побачили і ведмедя, і рушницю, і Ніль-са, що після сутички зі звіром сидів забинтований, і почули розповідь старого Ларса Стрільця про те, як усе відбувалося. Діти слухали, аж роти пороззявляли, тому й не помітили, як хтось підійшов до них ззаду і теж сказав своє слово, але зовсім іншим тоном:

— Я вас навчу, як залишати школу без дозволу!

Зграйка дітей зойкнула з ляку, метнулася в сіни, звідти надвір і помчала вниз.

Скоро вони вже скидались на клубочки темної вовни, що котилися засніженим полем. І коли нарешті старий учитель пришкутильгав до школи, він ще здалеку почув, як вони хором читають так голосно, що аж стіни дрижать.

Так, той день, коли мисливці на ведмедів повернулися додому, був для дітей справжнім святом. Зранку світило сонце, а надвечір почалася мжичка. Але кажуть, що така погода дуже добра на майбутній урожай.

АРНЕ
Розділ перший

Між двома горами пролягала глибока ущелина. Тією ущелиною важко пробивалася через пороги й каміння повновода річка. її високі береги майже прямовисно спадали донизу, тому один із них був цілком голий. І тільки на самому дні ущелини, так близько від води, що навесні й восени річка змивала їх, причепилось кілька зелених дерев. Вони стояли там, безпорадно озираючись навколо, та не могли рушити ні вздовж берега, ні вгору.

— А чи не спробувати б нам одягти гору? — звернувся якось ялівець до зайшлого в ті околиці дуба, що був його найближчим сусідом.

Дуб глянув на нього згори вниз і нічого не відповів. Річка з такою натугою рвалася вперед між камінням, що аж пінилась, північний вітер гуляв по ущелині, завивав у розколинах, а зверху всією своєю вагою нависала гола гора і мерзла.

— А чи не спробувати б нам одягти гору? — запитав ялівець у сосни, що стояла з другого боку.

— Кому ж тоді спробувати, як не нам, — відповіла сосна, трохи подумала й обернулася до берези — А ти що скажеш на це?

Береза боязко глянула на гору, яка так загрозливо нависала над нею, що їй страшно було й дихнути.

— Спробуймо з божою допомогою, — врешті сказала вона.

І хоч їх було тільки троє, вони почали одягати гору. Перед вів ялівець.

Недалеко вони й просунулись, як надибали на верес. Ялівець хотів обминути його, але сосна сказала:

— Ні, візьмімо верес із собою.

І верес пішов разом з ними. Скоро ялівець почав сповзати.

— Тримайся за мене! — сказав верес.

І ялівець учепився в нього. Де траплялась бодай найменша розколина, верес чіплявся за неї пальцем, а там, де верес тримався пальцем, ялівець міг уже вхопитися цілою рукою. Так вони помалу повзли вгору. Сосна з березою важко посувалися за ними.

— Добре діло ми робимо! — раділа береза.

Помітила їх гора і здивувалася. Що то за дрібнота видряпується на неї? Так вона дивувалася років з