Пауло Коельо - Диявол і сеньйорита Прим

Ані вона, ані її супутниця не знали, що зараз діється на майдані, ніхто не міг передбачити, який план запропонує мешканцям священик і якою буде реакція городян.

Безглуздо було починати з Бертою відверту розмову, — ніхто просто так, знічев’я, не погодиться вмерти. Подумки вона поставила собі завдання: коли вони й справді хочуть уколошкати стару, то треба помізкувати, як зробити це так, щоб обійтися без насильства й не залишити слідів боротьби, адже буде слідство.

Зникнення. Берта має просто зникнути. Її тіло не можна віднести на цвинтар чи кинути в лісі, — після того як чужоземець упевниться, що його бажання виконане, треба буде спалити труп, а попіл розвіяти в горах. І в буквальному, і в переносному розумінні саме Берта стане тією людиною, яка удобрить собою тутешню землю й знову зробить її родючою.

— Про що ви так задумалися? — перебила її роздуми стара.

— Про багаття, — відповідала війтова дружина. — Про прекрасне багаття, яке зігріє нам і тіло, й душу.

— Яке щастя, що ми живемо не в середньовіччі. А чи знаєте ви, що в нашому містечку є люди, які вважають мене відьмою?

Брехати було ризиковано, бо, того й дивись, стара запідозрить зле, і обидві жінки мовчки кивнули.

— А от жили б ми з вами за тих часів, їм би неодмінно заманулося спалити мене на вогнищі. Так-так, засмажити живцем, і тільки тому, що хтось вирішив би, ніби я в чомусь винна.

«Та що ж це діється? — подумала хазяйка готелю. — Невже нас хтось видав? Невже війтова дружина, яка зараз стоїть поруч зі мною, встигла побувати тут раніше й про все розповісти старій? Чи може падре розкаявся у своєму замислові й приходив сюди висповідатися перед грішницею?»

— Дякую, що перевідали стару, та почуваюся я нівроку й, бігме, готова хоч зараз іти на будь-які жертви, навіть на всі ці безглузді низькохолестеринні дієти, бо так хочеться ще рясту потоптати!

Берта підвелася й відчинила двері. Відвідувачки заходилися прощатися. Збори на майдані ще тривали.

— Я й справді рада була вас побачити, а зараз ось тільки докінчу цей рядок і ляжу спати. Я, щиро кажучи, вірю в проклятого вовка, а тому хочу вас, молодих, попрохати, — може, ви побудете десь тут недалечко, доки не скінчаться ваші збори, тоді я вже буду певна, що клятий вовчисько не підступиться до моїх дверей.

Хазяйка готелю й війтова дружина погодилися, побажали Берті добраніч, і стара ввійшла до будинку.

— Вона все знає! — притишено мовила хазяйка. — Хтось її попередив! Хіба ти не помітила глузування в її словах? Хіба не второпала — вона здогадалася, що ми прийшли її вартувати!

Війтова дружина трохи розгубилася.

— Вона не може нічого знати. Немає у Віскосі такого безумця, який би зважився… А що, коли вона…

— Що?

— Коли вона й справді відьма! Пам’ятаєш, який розгулявся вітер під час нашої розмови у ризниці?

— А вікна тим часом були зачинені…

Серця в обох стислися, — дали знати про себе місцеві забобони. Коли вже Берта й справді відьма, то смерть її, замість того щоб порятувати місто, занапастить його остаточно.

Так мовилося в легендах.

Берта погасила світло й крізь щілинку у віконниці подивилася на двох жінок, що стояли перед її будинком. Вона не знала, що їй робити — плакати, сміятися чи смиренно прийняти свою долю. Лише в одному не мала вона тепер жодних сумнівів: у жертву було призначено саме її.

Благовірний явився їй у другій половині дня й, на її подив, не сам, а в супроводі бабусі сеньйорити Прим. Першим почуттям, яке охопило Берту, були ревнощі, — чого це вони разом? Аж потім вона побачила, які тривожні й занепокоєні в них очі, а коли гості розповіли їй, про що йшла мова в ризниці, просто впала у відчай.

Вони просили її негайно втікати.

— Жартувати зволите? — відповідала їм Берта. — «Втікати!» Куди мені з моїми хворими ногами бігати, я он і до церкви, що за сто кроків від хати, насилу можу дошкутильгати. Дідька лисого, ви вже, будьте ласкаві, вирішіть цю справу там, нагорі. Захистіть мене! Марно, чи що, я всеньке життя молилася всім святим?!

Гості пояснили, що ситуація набагато небезпечніша, ніж Берта може собі уявити: зійшлися в протиборстві Добро і Зло, й ніхто не має права втручатися. Янголи й демони розпочали одну з тих битв, які затівалися час від часу і на стільки-то років чи сторіч винищували або ж рятували цілі краї.

— А мені що до того? Боронитися я не маю чим. До битви також жодною мірою не причетна й не просила її розпочинати.

Та й ніхто, власне, не просив. Усе почалося з того, що два роки тому якийсь ангел-хранитель припустився помилки в розрахунках. Сталося викрадення — дві жінки були вже приречені, однак трирічна дівчинка мала б урятуватися. Вона, як казали, повинна була стати розрадою для свого батька, допомогти йому не втратити надію й зуміти пережити страшне нещастя, яке на нього звалилося.

Людиною він був непоганою, і попри те, що довелося йому пережити найгіркіші страждання (а за що — невідомо, оскільки це входить у компетенцію самого Господа Бога, плани якого тлумачити досі ніхто ще не навчився), мав би оправитися від удару й загоїти сердечні рани. Передбачалося, що дівчинка, назавжди позначена цією стигмою, зростатиме й, досягнувши двадцятилітнього віку, власним стражданням зцілить чужий біль. Передбачалося також, що вона зробить щось таке важливе й значне, що це вплине на життя всієї планети.

Авжеж, таким був початковий план. І все йшло пречудово, — поліція увірвалася до помешкання, в якому тримали заручниць, здійнялася стрілянина, люди, яким призначено було загинути, почали падати. Цієї миті ангел-хранитель дівчинки (Берта, безперечно, знає, що трирічні діти завжди бачать своїх ангелів і розмовляють із ними) подав їй знак, показуючи, що слід відступити до стіни. Але дівчинка не зрозуміла й підійшла ближче, аби почути, що той говорить.

Вона подалася вперед