Пауло Коельо - Диявол і сеньйорита Прим

class="book">Ісус ніколи не зробив би цього, бо й Він сам, і зрадник були всього лише жертвами. Зло мусить проявитися й виконати свою роль, аби Добро зрештою восторжествувало. Коли б не було зрадництва, то не було б і розп’яття, не звершилося б пророцтво, й жертва нікому б не послужила прикладом.

Наступного дня, як це часто бувало, з’явився у Віскосі чужоземець. Падре не звернув на це ніякої уваги й не угледів у цій події ніякого зв’язку зі своєю молитвою чи з прочитаним уривком із Євангелія. Коли ж він почув розповідь про натурщиків, з яких Леонардо да Вінчі писав персонажів «Таємної вечері», він згадав, що читав щось подібне в Біблії, але того вечора подумав, що це всього лише дивний збіг.

І тільки після того, як сеньйорита Прим повідомила про парі, укладене нею з чужоземцем, збагнув падре, що молитва його почута.

Зло мусить проявитися й звершитися, щоб Добро врешті-решт змогло торкнутись сердець тутешнього люду. Вперше за весь той час, що його провів священик у Віскосі, церква була переповнена. Вперше все місцеве начальство зібралося в нього в ризниці.

«Зло має проявитися й звершитися, аби люди зрозуміли цінність Добра». З тутешнім людом буде те саме, що й зі зрадником-апостолом, який незабаром після того, як звершив своє діяння, збагнув, що він накоїв, — так само й вони всоромляться й розкаються так сильно, що Церква стане для них єдиним захистком, а Віскос урешті-решт перетвориться на місто вірян.

А він, тутешній священик, стане знаряддям Зла, він візьме на себе цю роль. Чи існує інший спосіб повніше й глибше показати Господу свою смиренність?!

Прийшов війт, як і було домовлено.

— Розкажіть мені, падре, що я маю робити.

— Я сам проведу збори, — пролунало у відповідь.

Війт завагався, — у місті він був цар і бог, до того ж йому зовсім не хотілося, аби такою важливою темою привселюдно й публічно опікувався сторонній чоловік. А падре, хоч і провів у Віскосі понад два десятиліття, все-таки був не місцевим, не знав усіх тутешніх легенд і повір’їв, і в жилах його не текла Ахавова кров.

— Гадаю, за таких серйозних обставин звернутися до народу слід все-таки мені, — сказав він.

— Гаразд, як скажете. Це навіть на краще, бо коли вийде зле, Церква залишиться осторонь. Я розкажу вам про свій план, а ви вже візьмете на себе клопіт його оприлюднити.

— Втім, розваживши що до чого, я подумав, що коли вже план ваш, то буде чесніше й справедливіше, коли ви самі про нього й розповісте.

«Предковічний страх, — подумав падре. — Хочеш підкорити собі людину — змусь її відчути страх».

***

За десять дев'ята хазяйка готелю й війтова дружина підійшли до Бертиного будинку й, увійшовши, застали стару за в'язанням.

— Ниньки ввечері Віскос на себе не схожий, — мовила та. — Я чую тупотіння багатьох ніг, у шинку всі ці люди не помістяться.

— То наші чоловіки, — відповіла хазяйка готелю. — Вони йдуть на майдан, аби вирішити, як вчинити із чужоземцем.

— Атож, зрозуміло. А що ж тут вирішувати? Або прийняти його пропозицію, або нехай через дві доби йде собі під усі чотири вітри.

— Нам і на думку ніколи не спало б прийняти його пропозицію, — обурилася війтова дружина.

— Справді? А я чула, ніби наш падре прочитав сьогодні прегарну проповідь, згадавши, як жертва однієї людини врятувала все людство і як Бог, прийнявши пропозицію сатани, покарав найвідданішого із своїх рабів. Хіба буде зле, коли мешканці Віскоса сприймуть пропозицію чужоземця за… ну, скажімо, за угоду?

— Ви, певне, жартуєте…

— Ні, я цілком серйозно. Ви, схоже, мене дурите.

Обидві дами хотіли підвестися й піти, але це було б надто ризиковано.

— До речі, а з якої нагоди я маю честь бачити вас у себе? Раніше такого, пам’ятається, не траплялося.

— Два дні тому сеньйорита Прим сказала, що чула, як завивав проклятий вовк.

— Усім відомо, що проклятий вовк — то ідіотська вигадка нашого коваля, — сказала хазяйка готелю. — Упевнена, він вирядився до лісу з якоюсь молодичкою з сусіднього села, почав там її домагатися, дістав одкоша й сплів історію про те, як на нього напав вовк. Та ми, однак, вирішили подивитися, чи все благополучно біля вашого будинку.

— Усе гаразд, вам не варто так перейматися. Я в’яжу серветку на стіл, хоч і не гарантую, що встигну дов’язати, — а раптом, я завтра помру.

Запала незручна мовчанка.

— Ви, певна річ, знаєте, з людьми мого віку таке іноді трапляється, — візьмуть та й помруть, — додала вона.

Атмосфера трохи розрядилася й стала такою, як і перед тим. Чи майже такою.

— Вам рано ще думати про смерть.

— Може й рано, а втім хтозна, що чекає на нас узавтра? До речі кажучи, саме про це я міркувала весь сьогоднішній день.

— На те були якісь особливі причини?

— Ви вважаєте, для цього мають бути особливі причини?

Хазяйка готелю відчула, що необхідно якнайшвидше змінити тему розмови, але зробити це треба було обережно. Збори на майдані досі вже розпочалися, а триватимуть вони всього декілька хвилин.

— Я вважаю, що з віком усі ми починаємо усвідомлювати неминучість смерті. І треба вчитися приймати її з лагідною й мудрою смиренністю, бо часом вона рятує нас від зайвих страждань.

— Ваша правда, — відповіла Берта. — Саме про це я й міркувала сьогодні цілісінький день. І знаєте, до якого я дійшла висновку? Я дуже-предуже, ну просто жах як боюся смерті! І не вірю, що настала й моя година.

Знову запала гнітюча мовчанка, і війтова дружина згадала вчорашню розмову в ризниці про ділянку землі, що примикає до церкви, — тоді вони теж балакали про одне, а на увазі мали зовсім інше.