Пол Стюарт - Північ над Санктафраксом

— Прислухайся, — сказав Живчик, відвертаючись від ілюмінатора.

— Що там? — визирнув із гамака Кулькап.

— Чуєш гук?

— Що за гук?

Живчик притулив пальця до губів. Потім припав до підлоги і приклав вухо до чорного лакованого дерева. Чоло йому захмарив жаль.

— Оцей гук, — сказав він.

Кулькап скотився з гамака і припав вухом до підлоги обік Живчика. Щойно він торкнувся дерев’яної долівки, як гук став виразніший. Лемент. Квилл. Безнадійне голосіння.

— Вантаж? — прошепотів Кулькап.

— Вантаж, — потвердив Живчик. — Міські гноми, плескатоголовці, нетряки… гук жалю і розпачу — гук неволі. Дякувати Небові, нас уже не заскочать зненацька, ми знаємо, що намислив капітан.

Його слова перебив стукіт у двері.

— Мерщій! — скомандував Живчик. — По гамаках. Прикидаймося сонними.

За мить Живчик і Кулькап уже лежали скарлючені в гамаках, заплющивши очі, пороззявлявши роти, і задавали хропака. Стук у двері повторився знову.

— Ми спимо, дурна дурното, — промимрив собі під ніс Кулькап. — Можете зайти подивитися.

— Хр-р-р! — захріп Живчик.

Зарипіла, тихо повертаючись, клямка. Живчик, захарчавши, перевернувся з боку на бік і знову захропів, краєчком ока пантруючи за тим, що діялося в каюті.

У дверній проймі показалися дві голови. Одна Тіселева. Друга належала якомусь типові, Живчикові не знайомому, — дебелому нетрякові. Вони завмерли на місці, тривожно пасучи очима Живчика — чи, бува, не прокинувся. Він їх заспокоїв: щось сонно пролопотів і знову стих.

Нетряк, подумав Живчик без особливого захвату.

— Гадаю, вони мали б уже випити, — озвався Тісель, перетинаючи каюту. Він обнюхав келихи, зазирнув у глек. — Ну, звісно ж, так воно і є, — він перевів погляд на гамаки. — Сплять як немовлята, ось що вони роблять, — захихотів він. — Ну, що ж, Корбе. Ти в’яжеш отого недомірка. А я заходжуся коло другого.

Вони дружно повихоплювали із-за плечей мотуззя і рушили до гамаків. Кулькап аж затремтів, як до нього впритул підійшов смердючий нетряк. Він здригнувся, коли величезна чорна тінь накинула йому на ноги кінець мотузки. Ще трохи — і його зв’яжуть просто в гамаку. Ціпеніючи зі страху, він відчув, як шорстка мотузка міцно стягується навколо кісточок.

— Вважай, не перестарайся, — нагадав напарникові міський гном. — Капітан велів, щоб жодних слідів. А ти знаєш, що буває, як перечити капітанові…

Нетряк почухав потилицю.

— Я не хочу, щоб він розв’язався, коли очуняє.

— Не хвилюйся, — запевнив його міський гном, накидаючи зашморг Живчикові на шию. — Вони не прийдуть до тями, аж поки… А-а-а! — заверещав він, коли гострий лікоть з огидним хряскотом зацідив йому межи очі. Фонтаном бурхнула кров. Міський гном ухопився руками за обличчя і поточився назад.

Живчик випростався, рвучко обернувся і, вихопивши меча, тицьнув ним уперед.

— Кинь спершу ножа, — гарикнув він до нетряка, — а тоді абордажну шаблю.

Нетряк із подиву аж присів. Міський гном і далі стояв навколішки, тримаючись за носа. Кулькап попустив мотузки, обвинуті навколо його ніг, виплигнув із гамака і став субіч Живчика.

— Ніж, Кулькапе, — Живчик кивнув підборіддям на ніж молотоголового. Тремтливими руками Кулькап витяг у того із-за пояса ножа. — І ти, — обернувся він до нетряка. — Але послуговуйся тільки великим і вказівним пальцями.

— Затямив, — сказав нетряк, — великим і вказівним. Живчик не спускав із нього очей. Лезо ножа покинуло піхви.

— А тепер кидай додолу! — наказав він.

Нетряк зиркнув на свою руку.

— Кидай! — загорлав Живчик.

— Гаразд, гаразд, — сказав нетряк. Кісточки його пальців побіліли. — Я просто… — з цими словами він зробив різкий рух зап’ястком, ніж закрутився в повітрі.

Живчик пригнувся. Запізно!

— А-а-а! — заячав він, коли летючий ніж штрикнув гострим вістрям його в бока. Меч брязнув об долівку.

Живчик упав горілиць, а нетряк вихопив свою страхітливу шаблюку і порвався до нього.

— Живчику! — заверещав Кулькап і цибнув нетрякові на спину.

Важенна шаблюка вгородилася в дерев’яну стіну за кілька вершків від Живчикової голови.

— Геть із мене! — заревів нетряк, відриваючи хлопця від плечей і швиргаючи його вбік.

Перелетівши всю каюту, Кулькап увігнався в Тіселя, який і досі стояв навколішки. Від удару міський гном гримнув додолу без духу.

Нетряк вищирився.

— Мені начхати, що казав капітан, — проголосив він. — Зараз ти дістанеш по заслузі! — нетряк замахнувся здоровенною шаблюкою і…

ХРЯСЬ!

Кулькап що було сили телепнув його по маківці важенним глеком. Нетряк поточився вперед, гепнув на підлогу і з а вмер.

— А це тобі мій ковток снодійного, — тремтячими губами усміхнувся Кулькап.

— Дякую, друзяко, — промовив, підводячись із долівки, Живчик. Хоч волорожача камізелька і вберегла від глибокої ножової рани, бік усе ж кривавився. Шкутильгаючи, він підійшов до меча, підібрав його і повернувся до Кулькапа. — Ходімо, Кулькапе. У нас іще побачення із капітаном Вовкуном.

Обережно, намагаючись не зчиняти грюку, Живчик і Кулькап скрадалися корабельним чардаком. Вони проминули комори та шафи з реманентом, камбуз, спальні каюти. Біля кожних дверей, біля кожного проходу вони завмирали, нижучи очима пітьму і дослухаючись до кожного звуку. Нічого, крім товстого хропіння з матроських кают, де спали Жервіс і Стайл.

Вони вже збиралися податися до самого штурвалу, коли Кулькап нагледів у ніші чорно-золоті лаковані сходи. Він запитально поглянув на Живчика.

Живчик кивнув головою і ступив крок уперед. Він побрався вгору вузькими східцями.

— Овва! — вигукнув