Олексій Михайлович Волков - Подорож у безвихідь

була повнішою. Волосся на голові другого трупа було коротким, та й саме тіло було дебеліше. Це був чоловік. А жінка у сусідній кімнаті — ніяка не Іра, у всякому разі — не Ващенко.

Андрій повернувся до неї з кам’яним обличчям і знову сів навпроти, не знаючи, чи правильно чинить у цій ситуації. Просто зараз діяв інший його стереотип — професійний. Хірург із досвідом завжди повинен уміти діяти у непередбаченій ситуації — можливо, навіть такій, що не траплялася ніколи і ні з ким. Не вагатися, а швидко приймати рішення й діяти навіть тоді, коли немає повної впевненості. Адже втрата часу може виявитися фатальною… Цей стереотип іноді спрацьовував і в житті.

— Я знайшов мішки в коморі, — спокійно сказав він. — Ти не Іра, ну принаймні не та. Іра Ващенко у мішку. Говорити будеш?

Вона мовчала, дивлячись убік.

— Бачу, що ні. Тоді я вчиню з тобою на свій розсуд. Іру не повернеш. Зараз я піду звідси й з найближчого телефону повідомлю у ментуру про все, що тут сталося. Ти не відкрутишся. Твої відбитки кругом, напевно, по всій квартирі, а може, і на мішках. Якщо ні, то ми навіть зараз можемо їх туди поставити. Ти не відкрутишся, коли тебе добряче притиснуть. А твої спільники і там тебе дістануть — і ліквідують. Ось так, напевно, я зроблю.

Тепер Андрій побачив у її очах зовсім інший вираз і зовсім інший переляк — вона напружено міркувала, намагаючись знайти бодай якийсь порятунок. Він підхопив зі столу свого плаща, збираючись іти, але потім несподівано поклав його на місце.

— Я передумав, — сказав він і повторив: — Передумав.

Узявши на кухні ножа, Андрій пройшов до ванної і відрізав натягнуту під стелею риболовну жилку, на якій сушили білизну, з тим і повернувся до кімнати. Жилка була груба й витримувала, мабуть, до двадцяти кілограмів. Очі його полонянки округлилися, коли вона уздріла ніж.

— Не бійся, — сказав він. — Я не збираюся свинячити кров’ю. Взагалі, мені бридко вбивати жінок, але виходу немає. Я вирішив дочекатися твоїх друзів тут, і ти мені не потрібна. Я передумав. Я вас усіх «зроблю».

Її обличчя геть побіліло. Сльози висохли. Вона мовчала. Андрій склав жилку в кільце і, зробивши дещо картинний рух пальцями, зав’язав на ній хірургічний вузол, утворивши зашморг. Цей рух, який виглядав явно професійним, довершив враження. Тепер вона бачила перед собою кілера, а себе відчувала жертвою. Напевно, знала і про здорованя з проламаною головою. Її «гальма» попустили, але жінка не стала кричати — лише тихо й панічно благала, обіцяючи зробити все.

— Розповідай, — наказав Андрій, вкотре сівши навпроти неї. — Тільки швидко та коротко. Ну!

— Добре, добре! — кивнула вона. — Стах подзвонив мені і сказав, щоб я терміново їхала сюди, що він мене зустріне. Вони зустріли мене на вокзалі і привезли сюди. Стах показав труп дівчини в мішку і сказав, що я тепер буду нею. У мене таке саме фарбоване волосся… Я намалювалася і мусила сидіти тут і відчиняти двері. Вони когось очікували… Я просила, щоб вивезли ці трупи. Він казав, що вночі зробить це, але з’явилися ви і спитали Іру Ващенко. Я направила вас туди, куди вони наказали. Відтоді вони не з’являлися. Тільки Стах ще раз дзвонив, звелів, щоб я сиділа тут і нікуди не рипалася й чекала…

— Стах — це хто? — похмуро запитав Андрій. — Той прищавий?

— Який — прищавий? Ніякий він не прищавий…

— А прищавий такий, довговолосий, худий — це хто?

— Не знаю, єдиний раз бачила його. Він із Києва…

— А ти що, не з Києва?

— Ні, я з Черкас…

— Чому вони вбили Іру?

— Не знаю… Стах казав, що випадково. Вони тримали її тут. Думали через неї знайти оту її подружку. А потім з’явився якийсь її знайомий, сусіда, здається, почав до неї чіплятися й побачив їх… Ну, бійка… Словом, Стах у нього вистрілив, а вона хотіла втекти, то якраз і їй попало… І їх тоді вже обох… Куди б він її подів, поранену? Казав, що випадково…

— Навіщо їм Ліна? — дивлячись їй в очі, запитав Андрій.

— Не знаю! Не знаю!!! Я взагалі не знаю ніякої Ліни! Я для нього хто? Він нічого мені не говорив, тільки наказував, що робити!

— Ти маєш з ними зв’язок?

Жінка закивала головою і вказала на мобільний телефон, що лежав на полиці шафи. Покрутивши в руках апарат, Андрій вийшов до сусідньої кімнати, зачинив за собою двері і, сівши на старе ліжко, набрав нуль-два.

Відповіли одразу:

— Райвідділ міліції, черговий — лейтенант Короленко.

— Добрий день. Вас турбує той чоловік, що сьогодні у вашому місті викрадає машини.

Черговий приголомшено мовчав.

— Ви вже вибачте, — вів Андрій далі, — так сталося, більше не буду. Того старого «Жигуля» з території лікарні, гадаю, ви вже знайшли. Якщо ні, то він знаходиться зовсім недалеко — на будмайданчику якогось корпусу в кілька пове…

— Знайшли вже… — перебив черговий.

Але Андрій натомість перебив його:

— А от «Фольксваген» кольору металік знаходиться зараз у Пісках, майже поруч із санаторієм, знайдете…

— Який ще «Фольксваген»? — не зрозуміли на тому кінці.

— А що, ніхто ще не звертався?

— Начебто