Олексій Михайлович Волков - Подорож у безвихідь

Клацнув замок, і двері прочинилися. Як і тоді, їх стримував ланцюжок. Як і тоді, в щілині була вона. Та сама, яку Ліна вважала своєю найкращою подругою. Від страху та подиву її обличчя змінилося просто на очах. Подив і зіграв з цією дамою злий жарт. Вона на мить розгубилася, тим часом на двері навалилося Андрієвих дев’яносто кілограмів. Ланцюжок не витримав. Жінку відкинуло до протилежної стіни, Андрій увійшов і зачинив за собою двері.

Вона стояла, притиснувшись спиною до стіни. В її очах Андрій бачив ще щось, окрім подиву та переляку. Другим експромтом, якого він чекав від себе ще менше, був крок уперед і блискавичний замах, а затим удар точно у верхню частину живота. Фарбована білявка зіпала роззявленим ротом, не ладна вдихнути. Андрій, бачачи, як та повільно осідає по стіні на підлогу, байдуже зауважив, що ніколи досі не бив жінок. Тепер це данина справедливості. Він схопив дівку за руку та комір сорочки й затяг до кімнати. Там був повний розгардіяш. Узявши перше, що потрапило під руку, — довгий махровий рушник, що висів на стільчику, він віддер від нього стьожку і зв’язав їй руки за спиною, всадовив під стіну, а сам сів навпроти.

— Говорити будеш? — запитав.

— Чого вам від мене треба? — перелякано заголосила вона, втискаючись у куток. На очах виступили сльози.

— Будеш кричати й рипатися — придушу, — спокійно сказав Андрій і, роздерши ще раз рушника, зв’язав їй ноги, а зв’язані за спиною руки припнув до труби центрального опалення. Тепер вона сиділа перед ним зовсім безпорадна. На ній були тільки джинси та схожа на Лінину сорочка, щоправда, іншого кольору. Напевно, в тих колах зараз було модно так вдягатися. Про всяк випадок Андрій мацнув по її кишенях і зазирнув до іншої кімнати. Той самий розгардіяш і нічого цікавого, хіба що якийсь сторонній запах, відсутній у першій кімнаті. Він повернувся до полонянки і, завісивши штори на вікні, сів навпроти неї.

— Як тебе звати?

— Іра, — схлипуючи, зацьковано відповіла вона.

— Паспорт твій де?

Він будь-що хотів тепер знати, з ким має справу.

— Немає паспорта.

— Брешеш! Ти приїхала у таку далечінь без паспорта?

— Вони забрали… — Іра знову схлипнула. — Я ні в чому не винна. Відпустіть мене!

— Мовчи, — перебив Андрій, розстібаючи верхні ґудзики на її сорочці.

Білявка лише здригалася й мовчала. На її плечі дійсно червоніла родима пляма. Нижче було ще кілька таких самих, хіба трохи менших. Вона кліпала нерозуміючими очима, в яких знову промайнув вираз чогось прихованого.

Андрій витяг листа, отриманого від Ліни, і, зігнувши так, що видно було лише перших два рядки, тицьнув їй під ніс.

— Читай, — сказав він. — Точніше, перекладай. Переклади мені, що тут написано.

Він невідривно дивився їй в очі. Жінка не знала, що там писалося. Сто відсотків! Вона ковзнула поглядом по незнайомих літерах і знову злякано втупилась у нього, клянучись, що не розуміє, що там написано.

— А прізвище твоє як? — запитав Андрій.

— Ващенко, — відповіла вона. — Я правду кажу! Я Лінина подруга! Вони примусили мене! — і знову почала схлипувати.

— А де баба Настя?

— Я мусила відправити її в санаторій, вони так сказали… Розв’яжіть мене!

— Що це все означає? — знову перебив Андрій. — Говори, швидко!

— Вони зловили мене й питали, де знайти Ліну! Я не знаю, для чого вона їм, і не знаю, справді не знаю, де її шукати! Принаймні вдома, у Києві, її немає. Я не знаю, хто вони такі і для чого її розшукують.

— Тоді чому ти не втекла? Сусіди бачили, як ти кудись виходила. Чому повернулася? Га?

— Я боюся… — вона продовжувала плакати. — Це страшні люди! Вони казали, що якщо я зроблю щось не так, то вб’ють бабу і знайдуть мене навіть у Києві. Я боюся.

Андрій міг заприсягтися, що жінка, яка відчинила йому двері і дві доби тому, і щойно, не була пригнічена жахом. Знервована — можливо, але не більше. Або він не розуміється на психології людей.

— Що тут написано? — ще раз запитав він.

— Не знаю! — майже скрикнула вона.

— Цього листа написала Ліна для своєї подруги Іри Ващенко і просила передати їй.

— Вона не могла передавати мені таких листів! Я не читаю такою мовою! Навіть не знаю, яка це мова. Можливо, там є ще щось? Можливо, ви чогось не зрозуміли?

Замість відповіді Андрій підвівся і ще раз оглянув квартиру. Ніяких слідів перебування чоловіків. Хіба що цей страшний розгардіяш… Він подивився у ванній, заглянув у комірчину. Ще одна комора була в іншій кімнаті. Двері її були замкнені на ключ. Він повернувся до відкритої комори і, взявши стару тупу сокиру, яка хиталася на держаку, підважив двері. Замочок заскрипів, одвірок репнув, і на Андрія по-справжньому дихнуло отим запахом, що з самого початку здався непритаманним для помешкання.

На підлозі комірчини, сперті об стіну, стояли два великі поліетиленові мішки, зав’язані мотузками. У кожному було людське тіло. Мішки були щільно зав’язані, але запах уже проривався назовні. Він торкнув ближчий мішок. Тіло було м’яке, очевидно, трупне здерев’яніння давно вже минуло. Від дотику поліетилен притиснувся до голови трупа, який був у мішку, і Андрій побачив фарбоване біле жіноче волосся, зовсім таке, як у Іри — тієї, що сиділа припнута до труби. Щоправда, та, у мішку, здається,