Гнат Мартинович Хоткевич - Життєві аналогії

величезними хвилями, красуні Розамунді удалося спустити з замкової стіни свою вірну рабиню туркеню Фатьму з листом до свого милого.

«Молода туркеня по довгім безуспішнім шуканню зуміла, нарешті, знайти Ромуальда, розказала йому, як знайти потайник, увійти до замку й викрасти дорогу Розамунду. Відважний лицар Ромуальд, недовго думаючи, зробив усе так, як сказала Фатьма, скоро й тихо викрав прекрасну полонянку, але вірна рабиня заплатила за те своїм життям. Треба вам сказати, що потайні двері в замку злого чарівника були влаштовані так, що могли бути одчиненими лише двадцять дві хвилині на добу. І от, у ту саму хвилю, коли треба було вже сідати на коней і гнати їх скільки духу,— Фатьма нараз згадала, що на столі зосталося дороге перлове намисто, і сказала, що побіжить за ним. І Ромуальд, і Розамунда зі сльозами просили її, щоби вона зосталася, але вона запевняла, що встигне, і побігла.

«Трудно сказати словами, що переживали молоді люди в ті хвилини, коли Фатьма бігла назад. І в той саме момент, коли вона вже добігала до дверей,— важке залізо з грюкотом спустилося вниз, і бідна туркеня зісталася по той бік дверей.

— Ах, ах І.. Фатьмо, Фатьмо! Що з тобою буде! — скрикнула Розамунда й схилилася на гриву коневі.

«Але в цей момент Ромуальд закричав:

— «Вперед! За нами погоня! — і обнявши лівою рукою красуню, погнав скільки духу коней уперед.

«Це було два дні тому. З тої хвилини ні Ромуальд, ні Розамунда не сходили з коней; тому й не дивно, що ніжна красуня майже цілком вибилася з сил і ледве трималася на сідлі.

«В цей момент з-за густих дерев лісу показався високий замок на горі. Він був оточений глибоким ровом, в якому плескалася на дні чорна вода. На самій високій башті замку стояв вартовий в зеленім убранню. Побачивши наших їздців, він підняв ріг і тричі протрубив.

«В ту ж хвилю піднялися ворота, спустився міст через рів, на ньому показався лицар, за яким на приличному віддаленню їхали два оруженосці.

— «Ах! це Людовік Трирукий!— злякано скрикнула прекрасна Розамунда.

— «Так, моя дорога. Але можеш бути певною, що я з честю витримаю цей останній бій, — твердо сказав молодий лицар.

— «А як би ти вмер, то знай, що я заколю себе мечем, а не дістануся більш нікому.

«У цей момент наблизився грізний Людовік.

— «А-а, тисяча чортів!.. Ось вона, та птичка, ЩО вилетіла з клітки мого приятеля й брата, лицаря Оттона гербу «Неподужана Рука»!.. Добре, добре!..

— «Ти помиляєшся, лицарю. Цей їздець — то мій молодший брат Генріх, — пробував останнього способу Ромуальд. Іншим часом він не понизився б до переговорів, а прямо погнав би на ворога, але тепер він пам'ятав одне — що бідна Розамунда ледве тримається на коні.

«Але старого Людовіка не так то легко було обдурити.

— «Ха-ха-ха!.. Тисяча чортів!.. Коли це справді так, то у твого молодшого брата старший брат поганий лицар, бо не вмів навіть вивчити свого молодшого брата сидіти в сідлі.

— «Вонюче стерво!— скричав ображений Ромуальд — Бери в руки свого ножаку, що ти певне називаєш мечем, аби ніхто не міг сказати мені, що я вбив тебе беззбройним. Будемо контраверсувати!

«З тими словами Ромуальд направив свого коня прямо на ворога. Людовік Трирукий з диким криком погнав свого, — і лицарі стялися.

— «Ромуальде!.. Ромуальде!.. — у одчаю закричала прекрасна Розамунда й хотіла закрити лице руками, але її ніжні рученьки вдарилися об забороло»...

Катруся навіть з якоюсь зацікавленістю слухала читання. Їй подобалася наївність конструкції, безпідставне й комічне нанизування фактів один на один, та ще ніби вмисне таким способом, як ніколи не буває в дійсності.

Але при тім усім думалося, що такою ж оце «духовною їжею» годувалися тисячі людей. Ромуальд і Розамунда два дні їдуть, не встаючи з сідел — нехай це ще буде можливе; а Людовік Трирукий уже знає, що вони будуть їхати повз нього і, сидячи на коні, чекає за брамою. Очевидно, як шо не припустити, що Оттон Людовікові дав знати телефоном, треба вдатися до чарів. А оті потайні двері на 22 хвилині!.. Та це ж чудово!.. І хоч може ніколи не бувало на світі таких дверей, але Фатьми такі, що з готовістю жертвували життям за перли своєї ланочки — такі Фатьми напевне були. А тепер? Як мало людей, які навіть для безконечно вищих завдань пожертвували би не то життям, а навіть вигодою. Тепер навпаки: на кожному кроці натикаєшся на факти цілком іншого порядку, коли одна людина відбирає у другої й життя, і честь, і все. Давлять, топчуть, підставляють ногу... Культура!... А які блага принесла вона багато-мільйоновим масам, що зосталися при тих самих потребах і способах їх задоволення, з якими існували за часів отих Ромуальдів та Розамунд? Чи легше отій бабі, що бачила я її вчора, від того, що от я приїхала сюди не кіньми, а залізницею?

Думка про бабу наче шпигнула дівчину в серце; вона пригадала, що обіцяла бабі зайти, але ця обіцянка якось вилетіла з голови. Катрусі стало соромно.

— Коли навіть купання й читанка безглуздого лицарського роману змогли вигнати з моєї пам'яти думку про нещасну людину, то що ж буде далі ? — з докором питала вона саму себе.

Оце звичайне відвідання бабиної хати вже якось півсвідомо в'язалося в душі дівчини з чимось далеко важнішим і серйозним. Коли б хто спитав