Гнат Мартинович Хоткевич - Життєві аналогії

її, чому вона надає такого значіння такому дрібному фактові, вона певно нічого не могла би відповісти, але от чомусь відчувала якусь значучість того факту, якось несвідомо знала, що, переступаючи поріг бабиної хати, вона тим самим переступає якусь грань. І от, не можучи ставити опору тому якомусь особливому внутрішньому почуттю, Катруся використала хвилю, коли увага всіх звернулася на опис бійки між лицарями, потихеньку встала й вийшла.

Зайшла до кімнати, щоби взяти капелюшок.

— Що ж ви кинули свою компанію? Вас мабуть не цікавить забава дітей ? — спитала m-me Коншіна.

— Ви, мабуть, краще чуєте себе в компанії хорих та різаних трупів, — єхидно вставила Зоя Володимирівна, видимо хотячи вколоти дівчину, але Катря, зайнята своїми думками, і не зрозуміла навіть. Вона просто сказала:

— Ні. Мені тільки хочеться пройтися селом. Я ж іще не бачила села.

— Там нічого нема цікавого: хати, плоти, курява, от і все, — говорила m-me Коншіна. — От дайте мені відпочити кілька день, і ми, от хоч би на тім тижні, влаштуємо прогулку на гору, або в ліс, або на хутір. Там хоч буде де походити, а в селі нема нічого цікавого.

— Я, бачите, так не часто бувала на селі, що мені тут усе здається цікавим.

— Ну, ідіть, ідіть. До снідання певно вернетесь?

— А як же. А зрештою, коли я, може, спізнюся, то ви, будьте ласкаві, не чекайте на мене.

Надівши капелюшок, Катруся вийшла в двір, і як тільки переступила поріг хвіртки, зразу якось відчула, що вся «цивілізація» зосталася позаді, наче б то її знаменували тільки газони та цвітники, розкидані в поміщичому дворі. Звичайна сільська вулиця, прогрітий сонцем пісок, густий глід попід панським парканом, пара свиней під плотом у холодочку — все то були ознаки якогось другого світу, і дівчину обхопило незрозуміле почуття цікавости. Що там, за цими плотами, за цими біленькими стінами? Чи живуть там люди? Що люблять і кому моляться?

Розжарений пісок дихав душно. Коли довелося пройти під перехиленою через пліт вишнею, ласкава прохолода торкнулася лиця, груди зідхнули свобідніше й глибше. Далеченько на горбочку, видко було, гралися діти, і їх сорочечки здавалися білесенькими на сонці. Бзово-лилові тони тіней впали на дорогу. І піднята несвідомим почуттям радости, легкими кроками переходила дівчина вулицю.

Хату Лепестини вона знайшла зразу. Вже на перший погляд видко було, що тут безвихідною гостею була бідність. Двір заріс травою, і тільки вузенька топтана стежечка єднала вулицю через ворота з сіньми хати; ворота майже розвалилися, а хвіртки не було й зовсім. Хата стояла обідрана, брудна, як п'яниця після бійки в шинку. У загороді визкотіла свиня, підіймаючи рилом ворітця; де-кілька поросят вовтузилися коло неї і теж підсовували свої рильця під колоду. Тік був сонний, закинений і теж заріс травою; від усього господарства віяло якимось сумом. Так сумно буває лише на попелищах та руїнах, де кожний камінь нагадує, що й тут колись кипіло життя.

Навіть пса, цього доконечного й неодмінного додатку селянського двору, навіть пса не було чути, і здавалося, власне це виставляло наперед, робило більш очевидними темні сторони вбогости двору. Неначе дужче вилізали зі стріхи обсмикані кіски очерету, що ним було вкрито половину хати від сіней; на дворі була спека, а вони чомусь здавалися мокрими, наче в осінній вечір.

Катруся відчинила двері й увійшла в хату. Знайомий запах сільського житла, запах, якому вона ніколи не могла дати назви, ударив їй в лице, обхопив усю і вже цілковито відгородив від усього іншого світу.

Лепестина поралася коло печи; в ту хвилю, коли Катруся входила в двері, вона майже вся всунулася в піч і роздмухувала там вогонь. На підлозі, увесь мокрий, лежав малий хлопчик і кричав, скільки було сили.

— Драствуйте, Лепестино!

Баба витягла себе з печі і, обернувши своє червоне від натуги лице, кілька секунд дивилася мовчки, очевидно, не пізнаючи, хто з нею говорить. Нарешті лице її прояснилося, і вона радісно скрикнула.

— Баришня!.. Здрастуйте, здрастуйте!.. Он люди вже давно пообідали, а я все ще возюся. Сідайте, пожалуйста, сідайте. Ох, і погано в нас, і сісти нема на чому.

— Та ви не турбуйтеся, я сяду.

Лепестина кинулася змітати з лави та все примовляла.

— З непривички вам сідати у такому. Ох, боже ж мій, і коли ж я зберуся причепурити хату хоч трохи. Живеш... і бог бачить.

— Та ви не турбуйтеся, тітко, я й сама змету. Ви краще погляньте, в печі знов загасло.

— Ох, лишечко моє тяжке! Отак, як бачите. Недурно кажуть, що в багатого повна піч дров, та всі й горять, а в бідного одне, та й те не горить.

Лепестина знову кинулася до печи. Дитина, що затихла була на хвилю, знову почала кричати; мокра, червоного, линючого ситцю сорочечка облипла на тільці й з кожним рухом все більш бруднилася. Розмахуючи однією ручкою, дитина ввесь час стукала нею об чавун, що стояв на землі коло печи.

— Чого це воно плаче? — питала Катруся.— їсти хоче?

— Та ну-да ж, їсти захотів, сучий син.

— Хлопчик?

— Та хлопчик же, та ще й Степан.

Катруся присіла коло дитини. Неприємний запах лежалої мокрої одежі зупинив її на хвилю, але тільки на хвилю. Катруся підняла дитину під руки й поставила.