Гілберт Кійт Честертон - Смиренність отця Брауна

бо так ми доберемося, очевидно, до суті справи. На вашому місці я негайно, зараз же, пішов би на цвинтар.

— Негайно? — перепитав здивований детектив. — А для чого, скажіть, будь-ласка, так поспішати?

— Це справа серйозна, — відповів отець Браун, — і, на відміну від нюхального тютюну і розкиданого дріб'язку, який може ще століття так пролежати, не терпить зволікання. Причина, що спонукає нас поспішати, дуже вагома і коренями сягає початків історії. Ці ілюстрації на релігійну тематику — не лише брудні й подерті малюнки, над якими колись могли так познущатися якісь фанатики, п'яниці, протестанти чи малі діти. Вони побували у руках людини освіченої, але надто дивної. Кожне місце, де у гарному стародавньому оздобленні було написане Боже ім'я, — вирізане. Крім цього, вирізаний і німб довкола голови маленького Ісуса. Ось чому я наполягаю, щоб ми, маючи ордер, взявши із собою лопату і сокиру, негайно вирушили на цвинтар й відкрили ту загадкову домовину.

— Скажіть, будьте добрі, а яка причина такого поспіху? — наполягав лондонський детектив.

— Річ у тому, — сказав священик, ледь підвищивши голос на тлі завивання вітру за вікном, — що мешканці цього замку практикували чорну магію, і хто знає, що захоронено в тій могилі? А зараз, у цю бурю, на вежі мав би сидіти сам диявол, завбільшки як сто слонів, і ревінням сповіщати про апокаліпсис.

— Кажете, чорна магія, — тихо мовив Фламбо, бо був досить освічений, аби дещо знати про неї, — але навіщо знадобилися усі ці дивні речі?

— Не знаю, мабуть, то наслідок якогось чаклування, — була відповідь Брауна. — Важко передбачити замисли пекельних сил. Можливо, то якісь засоби для тортур або ж маніяки не можуть жити без воску і сталевої стружки, а з грифелів від олівців готують якийсь наркотичний дурман. Словом, найкоротший шлях до розв'язання усіх наших проблем — це шлях до цвинтаря на пагорбі.

Його друзі більше не сперечалися і рушили услід за Брауном у темний буремний сад, а вечірній вітер шмагав їх по обличчю. У Крейвена в кишені був ордер, а в руці він тримав сокиру. Фламбо ніс важку лопату дивного слуги, а отець Браун — невеликий позолочений требник, з якого вирізали назви Бога.

Стежка до цвинтаря була крута, але коротка, але коли дув зустрічний вітер, підійматися нею було досить важко. Що вище вони піднімалися, то краще було видно чорний сосновий ліс, який, наче море, нуртував під поривами сильного вітру і краю якого не було видно. Це створювало лячне враження, немов вітер дме у пущі, де немає ані людей, ані життя взагалі. Над безкраїм темним лісом, здавалося, було чутно журливу мелодію, давню, як поганські часи. З-під опалого листя немов долинали розпачливі голоси забутих божеств, які заблукали у величезному темному лісі, загубивши шлях на небо.

— Знаєте, — ніби між іншим промовив отець Браун, — шотландці — нащадки великого народу, що проживав тут задовго до того, як з’явилася Шотландія. То були дуже незвичайні люди і такими залишаються досі. Але в доісторичні часи вони, мабуть, поклонялися демонам, і це, — закінчив отець із пожвавленням у голосі, — пояснює той факт, що вони з таким запалом ухопилися за пуританство.

— Скажіть, любий друже, — нетерпляче звернувся до нього Фламбо, — який це має стосунок до того нюхального тютюну?

— Любий друже, — ухильно, але в унісон йому відповів Браун, — усім істинним релігіям властива одна ознака — віра в матеріалізм, матеріальну сутність. А демонізм — одне з таких вірувань.

Тим часом вони вийшли на трав'янисту вершину пагорба — рідкісне безлісе місце серед безмежного соснового пралісу, що ревів і хвилювався. Рипіння хирлявого паркана, зробленого з вориння і шматків дроту, вказувало на межу цвинтаря. Інспектор Крейвен підійшов до краю могили, а Фламбо устромив лопату лезом у ґрунт і сперся на держак. Обидва похитувалися під натиском буревію так само, як і старенький паркан. У ногах могили росли величезні будяки, сиві від перезрілого насіння. Коли поривом вітру зірвало з будяка одну пухнасту кульку і понесло у бік Крейвена, інспектор відскочив від неї, немов від стріли.

Фламбо напер ногою на лопату, і та, простромивши траву, увійшла у вологу глину. Він став, опершись на лопату, як на ціпок.

— Продовжуйте, — тихо підбадьорив його священик, — ми усього лиш шукаємо правду. Що вас лякає?

— Мене лякає те, що я там знайду, — відповів Фламбо.

Лондонський детектив заговорив високим голосом, намагаючись здаватися бадьорим і веселим:

— Цікаво, чому він так заховався від усіх. Може, він якийсь прокажений?

— А може, щось гірше, — мовив Фламбо.

— Про що ви подумали? Невже щось може бути гіршим, ніж прокажений?

— Я не можу ні про що думати, — сказав Фламбо, продовжуючи копати. Через декілька страшних хвилин мовчазного копання він озвався здавленим голосом: — Раптом той, що там, має якийсь дивний вигляд.

— Не дивніший, ніж ці папірці з ілюстраціями, — підхопив отець Браун. — Але ми знайдемо їм пояснення.

Фламбо продовжував копати, зціпивши зуби. На той час, коли його лопата найшла на твердь і він, обкопавши як міг, витягнув назовні дерев'яну труну, буревій уже розігнав темні хмари з-над пагорба і де-не-де оголив зоряне небо. Крейвен, підступивши до труни з сокирою, розпочав енергійну роботу. Один раз, заносячи сокиру, він зачепив верхівку будяка і аж здригнувся. Урешті-решт покришка піддалася і, скинувши її, під зоряним посвітом усі побачили полиск кісток.

— Це лише кістки, — сказав Крейвен і додав: — людські кістки, — немов сподівався побачити щось інше.

— У нього, — голос Фламбо звучав нерівно, — все на місці?

— Здається, так, — хрипко відповів інспектор, нахиляючись над скелетом у домовині. — Хоча… зачекайте, зачекайте…