Януш Пшимановський - Витівки Йонатана Коота

бо лише тепер побачив, що кінчик Йонатанового хвоста вилинялий і пофарбований якоюсь жовтою гидотою, яка засохла й спеклася на шкаралупу.

— Йонатане, любий! — співчутливо вигукнув він і замовк, лагідно притиснутий лапою капітана.

— Тим же шляхом, яким ми сюди прийшли, вилетиш надвір, — почав Коот розтлумачувати завдання. — Там уже світає. Не виключено, що найближчим часом неподалік розіграються події, які матимуть бурхливий характер. Веди спостереження доти, доки побачиш міліцейські машини, а потім вертайся й доповідай.

— Слухаюсь.

— Ти зможеш утриматися від особистої участі в цих подіях?

На доказ того, що зможе, Ерик різко повернув голову назад і встромив дзьоба під крило.

— Навіть якщо побачиш поблизу Лись-Блися?

Дзьоб висунувся з-під крила і піднявся для удару.

— Та він же далеко, на корчовищі.

— Був, — із притиском мовив Коот. — То що, зможеш чи ні? — повторив він. — Ти ж присягався зеленим дубом.

— Присягався і зможу, — мить подумавши, серйозно відповів Ерик. — Можна летіти?

— Лети!

Ясна річ, для того, щоб полетіти, тут було надто низько й вузько. Повзик помарширував пішки. Коли він був уже достатньо далеко, аби вважати, що його не бачать, але досить близько, щоб почути голос, капітан сказав:

— Хто відбув покарання, той для мене як новонароджений. А за сумлінне виконання бойового завдання підвищення гарантоване.

Тим часом Бікі, повільно обертаючись навколо власної осі, обдивився всі закапелки в приміщенні без кутків і, знайшовши баночку з-під консервованих огірків, висипав з неї гайки, болти й різні гвинти на підлогу.

— Води тут немає. Хід, який веде сюди зверху, закритий герметично. Тяжко тобі буде, Бікі.

— Витримаю. Я не воду шукав, а яку-небудь посудину для розріджувача. Сідай на мене і давай сюди хвоста.

Від вдячності у Йонатана навіть серце швидше забилося, бо фарба, висихаючи, з’їжувалась і щораз сильніше стискала хвіст. Однак замість звичних слів подяки, які в цій ситуації видавалися йому надто блідими, він лише лагідно мовив:

— Ти вибач, що через мене так вийшло з цією набридливою Пуською…

— Та хіба ж?..

— Ти послухай, не гарячкуй. Я знаю про це, бо коли повернувся, ти переплутав мої вуса з її вусиками. Та я мусив просити в неї допомоги, тому що іншого доступу немає, тільки через «Хату Бунгало». Тепер ми в такому місці, через яке проходять усі розмови селища і заводу із світом.

— Йонатане, ти що, будеш підслухувати?

— Іншої ради немає.

— Ми порушуємо одне з основних громадянських прав, гарантованих конституцією.

— Ще не порушуємо, але маєш слушність: порушимо, — сказав Коот. — Чи ти вважаєш, що я повинен оголосити надзвичайний стан і скасувати громадянські права? Або відмовитись від операції? — Він під’єднав дві лапки до клем на кабелях і зняв трубку, яка висіла збоку. — … Трицифрова —632, виграш 200 золотих, двоцифрова —32, виграш…

— Результати спортлото, які передають цілу добу, — пояснив Йонатан, роз’єднуючи лінію, й додав після паузи: — Ти, Хелонідесе, помиляєшся, коли думаєш, що мене це все не бентежить. Чи вважаєш, що дерев, які ми прирекли на жахливий вирок, мені не жаль більше навіть, ніж власного… Глянь-но, Бікі, чи вже розмокло, бо менше стискає, але починає пекти.

— Розмокло, але не зовсім. Зціп зуби й потерпи ще трохи.

— Терплю, — зціпив зуби Коот і так крізь зціплені зуби проказав: — Як там у Міцкевича сказано про насильство?

— Насильством на насильство відповісти, — підказав командирові сержант.

— Тоді я оголошую надзвичайне становище! — заявив Коот.

Капрал Повзик через відкритий лаз вийшов у коридор, застелений килимом, проминув банановий телефон гарячої лінії і, хоч міг тут уже підпурхувати, все ще йшов пішки, міркуючи собі, що коли за сумлінне виконання бойового наказу підвищення забезпечене, то чи в такому разі за виключно вдале виконання не може це підвищення бути подвійне. Наприклад, з капітана на полковника, або ще краще — з капрала на сержанта. Йому до жаги кортіло, щоб його думки втілились у життя: він навіть перестав бачити й чути, а в якийсь момент шаркнув пазурцями по підлозі і, гордо задерши дзьоба, відрекомендувався сам собі:

— Сержант Ерик Повзик!

Голосно сказані, ці слова протверезили його, повернули слух, зір, і він раптом побачив, що стоїть за три короткі кроки від пухнастої спини незнайомого звіра, в радіусі дії його швидких лап, озброєних гострими пазурами.

Дружба з Йонатаном не давала йому гарантії бути безпечним при зустрічах з іншими котами, тому він закляк на місці, готовий боротись і дорого продати своє життя.