Юрко Вовк - Пам’ять крові

Засув піддався легко, і Левон майже безшумно відчинив добре змазані дбайливим господарем двері. Войцех переступив через поріг, тримаючи в руці ще не запалену свічку. Прикривши двері, він запалив її, і вона освітила заставлені домашнім начинням сіни. Просто перед ними були двері в хату.

Витягнувши заткнуту за пасок сокиру, Войцех коротко кивнув на двері. Його обличчя зі стиснутими в одну лінію губами здавалось незворушним, лише очі горіли, ніби вогники ще двох невеликих свічок. Ларко, тримаючи в руці великого ножа, взявся за клямку. З кухні, куди вони потрапили, двоє дверей вели в інші приміщення. Войцех кивнув Левону на одні з них, а сам почав підкрадатись до інших. Свічку він поставив у якийсь глечик на столі.

Із затиснутим у правиці ножем Левон другою рукою почав повільно відчиняти двері. У ледь освітленій свічкою проймі він побачив навпроти ліжко, на якому хтось спав. Тамуючи подих, Левон зробив крок у кімнату. Щось важке, що пахло потом і страхом, навалилось на нього збоку і збило з ніг. Волохата рука вчепилась Левонові в горло, і здавила його, мов кліщами. Уже майже непритомніючи, він вивільнив з-під тіла руку з ножем і з розмаху встромив його туди, де щось сопіло і хрипіло в нього над головою. Пальці, які душили його, розтулились, і на обличчя, забивши подих, звалилось щось велике, мов лантух з борошном.

– Петро? Де ти, Петре? – почувся з ліжка переляканий жіночий голос.

Левон лежав під непорушним тілом, не маючи сили ні рухатись, ні навіть мислити.

– А-а-а! – почувся з сусідньої кімнати страшний крик відчаю. – Вбили! Вби…

Крик зненацька обірвався і перейшов у якесь глухе харчання.

– Людоньки! – заволала жінка на ліжку, біля якого все ще лежав Левон. – Ріжуть! Ратуйте!!!

Не розуміючи добре, що робить, Левон виборсався з-під мертвого тіла і кинувся до жінки. Схопивши кінець перини, він безтямно почав запихати її в широко відкритий у крику рот. Він усе пхав і пхав туди цупку тканину, заповнену м’яким гусячим пір’ям, аж поки не відчув, що руки, які весь цей час били і дряпали його, безсило впали на ліжко. Левон лежав на тільки-но задушеній ним жінці і з невимовним подивом прислухався до того, як слабнуть лещата жаху, які весь цей час стискали його серце. І він раптом дико, божевільно засміявся.

До кімнати заскочив Войцех, і вирячився на Левона, який усе ще несамовито реготав.

– Ти що? – якось лячно запитав він.

Та побачивши, що його товариш лежить на жінці, і собі засміявся, аж наче загикав.

– То ти тоже… тоже, Левоне?

Войцех аж зайшовся від реготу.

– Я… я там ту молоду, – сміючись, тикав він пальцем у сусідню кімнату, – придушив – і давай у хвіст і в гриву…

Левон різко перестав сміятись і, мов обпечений, скочив з ліжка. Він озирнувся, ніби дивуючись, що тут робить.

– Хочеш мою попробувати? – все ще гигикаючи, запитав Войцех. – Бо я зараз її – чик. Треба втікати.

Він провів пальцем по шиї і, запитально глянувши на Левона, рушив до дверей. Хитаючись, наче п’яний, Левон теж пішов за ним.

У сусідній кімнаті він побачив молодого чоловіка, який лежав біля дверей у калюжі крові. На ліжку билась у дрібних конвульсіях жінка з широко розставленими ногами. Відчуваючи, що зараз зійде з глузду, Левон побачив, що вона вагітна.

– То будеш? – нетерпляче запитав Войцех, облизуючи свої товсті пересохлі губи.

Не в змозі вимовити ні слова, Левон заперечливо затряс головою.

Войцех витягнув з-за халяви чобота такого самого, як і в Левона, широкого ножа і різко встромив його у великий живіт жінки.

Зі стогоном, гучнішим за стогін Войцехової жертви, Левон кинувся до дверей і, спотикаючись об пороги, вибіг на вулицю.

Його вивернуло біля тину, і він довго блював під завивання хутірських псів, які втратили своїх господарів.

У другому кінці Мирівки блимнуло світло. То був умовний знак, що потрібно підпалювати обійстя і відходити до лісу. Войцех, який якраз вискочив з хати, швидко запалив віхоть і підніс його до стріхи.

– Побігли до коней! – гукнув він до Левона, який стояв, тримаючись рукою за тин. – Швидко! Нас можуть переслідувати.

Уже на галявині, сівши на коня, Левон раптом виразно, ніби той був поряд, почув останні батькові слова: «І тебе я народив людиною, сину…»

Він пришпорив свого чалого і помчав услід за загоном. Сльози змішались з першими великими краплями дощу. Починалась травнева гроза.