Юрко Вовк - Пам’ять крові

як у дитинстві, коли робив шкоду, відповів Левон-молодший. – А Войцех скажений, у нього всю родину вбили…

– То я попередив Віктора, щоб вони втікали, – з викликом сказав Красніцький-старший. – Їх вже не догнати.

– Навіщо? – запитав Левон-молодший те, про що не збирався питати.

– Бо я людина, – мовив Левон-старший. – І тебе народив людиною, сину.

– Ойтєц! – закричав Левон-молодший, якому раптом здалося, що це все вчорашній сон і батько зараз зненацька зникне. – Ойтєц!

Батько звів руку і розмашисто перехрестив його.

Юзеф Сліва лютував. У Стежиничах, коли Левон після повернення з Війтової Волі доповів йому, що Ткачуки зникли, він кинувся шукати Василя Мутька. Та його серед партизанів не було. Тепер усю свою злість він зганяв на Левонові.

– Може, то не Мутько, а ти їх попередив? Га, Левоне?

Поручник втупився в Левона підозрілим поглядом.

– Пошкодував товариша дитинства та й шепнув його батькові, щоб утікали?

Він ніби знічев’я поклав правицю на руків’я ножа, подарованого Левоновим батьком.

– Де ти був учора весь вечір?

– Пили ми, – несміливо втрутився Войцех Ших, який стояв поруч. – Я його, п’яного, як чіп, сам уклав спати перед північчю…

– Тільки те і вмієте! – гаркнув Сліва, який і сам розумів безпідставність звинувачень. – Обидва спокутуватимете вину. Найближчим часом…

Левон був готовий на все, аби лише поручник не дізнався, що Ткачуків про напад попередив його батько. На щастя, осліплений люттю Войцех, який підпалював будівлі обійстя Ткачуків, не бачив тоді Красніцького-старшого. Та Левон все ж переймався, що Юзеф Сліва може таки запідозрити батька. І ладен був навіть обмовити себе, аби відвести від нього підозру.

Можливість «спокутувати вину» Сліва надав Левонові і Войцеху уже за тиждень після нападу на Стежиничі. Левону і в страшному сні не могло приснитись, якою жахливою буде та спокута.

Загін самооборони, який очолював Тадеуш Лаба і в якому тепер разом з Левоном був і Войцех Ших, налічував уже два десятки вояків. Окрім участі у спільних нападах, Юзеф Сліва використовував його для «особливих доручень» – найжорстокіших каральних акцій.

Як і тоді, коли він посилав його на хутір Ковалі, поручник зібрав загін Лаби перед самою запланованою ним акцією.

– Поляки гинули і гинуть від рук українських бандитів, – гнівно говорив Сліва перед строєм самооборонівців. – Вина за те лежить не тільки на самих тих бандитах, а й на хлопах, які їм помагають у селах і на хуторах. Сьогодні ви маєте вирізати таких недолюдків, стерти з лиця землі хутір, на якому вони живуть. У селі, біля якого той хутір, крепка самооборона, озброєна карабінами і навіть автоматами. Тому все повинно пройти тихо, без стрілянини.

Поручник звів правицю і урочисто додав:

– Ножі і сокири, які вам роздасть капрал Лаба, освячені нашим ксьондзом. Тож з Божою допомогою на святе діло!

Хутір Мирівка витягнувся уздовж лісу і складався з десятка великих і ошатних, один до одного, обійсть. Такі невеликі поселення з однією вулицею тут ще називали «лінією». Лінія Мирівка славилася своїми заможними майстровитими господарями та багатими землями.

Пізно ввечері загін Тадеуша Лаби підійшов лісом до хутора і зупинився на галявині, з якої вже проглядались крайні хати.

– Тут усього дев’ять обійсть, у яких зараз живуть люди, – діловито пояснював Лаба. – У сімох хатах по троє-четверо мешканців, у двох – п’ять і шість. У ті дві йдемо по троє, в решту по двоє.

Він розділив загін на пари і трійки, і вони одна за одною зникли в темряві.

Левону з Войцехом дісталась крайня від лісу хата, тому вони мали рушати останніми.

Опинившись біля хати, вони, як навчав Лаба, почали розбирати стріху, щоб потрапити на горище. Левон, ставши на плечі Войцеху, взявся знімати снопи, доки в даху не утворилась діра. Він проліз у неї і, опинившись на горищі, почав роздивлятись. Вже звиклі до темряви очі вгледіли отвір, над яким стирчав край драбини. Левон на колінах поліз до нього, аби спуститись у сіни. Далі треба було зняти засув на вхідних дверях і впустити до хати Войцеха.

Серце в Левона калатало десь під горлом, він був весь мокрий, пил і павутиння заліплювали очі. Та це було ніщо, порівняно з тим, що він відчував. Серце стискав жах від усвідомлення себе ницою потворою, яка, мов той гад, заповзла в чиєсь гніздо, щоб умертвити все живе. Від огиди до самого себе Левона аж пересмикнуло і ледь не знудило. Він весь тремтів у передчутті чогось непоправного і хотів одного: щоб це все скоріше закінчилось. Божевільна думка про те, що йому стане легше, коли вони все завершать, закріпилась у його затуманеному страхом і алкоголем мозку і була єдиним, що спонукало діяти. Йти до