Юрко Вовк - Пам’ять крові

на вечірні збори перед нападом він прийшов уже більш окріплим, хоча і з порожньою, як баняк, головою. Певно, це було й добре, бо Левон не хотів думати про те, що чекало на нього в Стежиничах і на хуторі.

До кількох десятків самооборонівців, які зібрались біля штабу пляцувки, вийшов Юзеф Сліва в супроводі капрала Лаби. Лаба ніс бутель з самогонкою, яку тут-таки спочав розливати в солдатські алюмінієві кружки, які стояли на саморобному столі поряд з хлібом і салом. Поручник теж узяв кружку, і під вигуки «Нєх жиє!» всі випили до дна. Затим хто верхи, хто повсідавшись на вози, рушили в бік Стежинич.

Левон їхав на коні між поручником і Войцехом Шихом, якому той теж наказав бути поруч. Лаба очолював свій загін сомооборонівців, який був попереду.

– На в’їзді у Стежиничі є варта, яку ми маємо швидко зліквідувати, – вже аж за селом заговорив Сліва. – Потім скачемо до хати, у якій, за моїми даними, зібралось кілька сімей бандитів з навколишніх хуторів. Чоловіків уб’ємо, решту поженемо до школи. Те саме зробить Лаба зі своїми вояками з мешканцями інших дворів. Партизанка пожене хлопів з того боку села. А там уже разом зробимо їм присуд.

Левон чув ці слова поручника, немов через вату. Йому здавалось, що він не тут, а десь в іншому місці. Однак самогонка вже розбурхала кров та притупила мозок, і у підсвідомості зароджувалась злість. Страшна і безпричинна. Невідомо, на кого і за що.

У неглибокому яру перед селом усі зупинились, і вояки Лаби почали з обох боків оточувати стежиничівську варту. За якийсь час пролунало кілька пострілів, а за ними крик Лаби: «Вольно!»

Левон з Войцехом зірвались услід за Слівою і помчали до села. Біля третьої чи четвертої хати поручник підняв руку – і всі зупинились.

– Оточуйте обійстя! – гукнув він до самооборонівців. – Виганяйте всіх з хати на подвір’я.

З гуркотом відчинились вхідні двері, і кілька чоловіків зі зброєю кинулися всередину. Згодом з плачем і лементом на подвір’ї почали з’являтись жінки і діти. Коли Левон уже подумав, що в хаті більше нікого немає, самоборонівець з автоматом виштовхав з дверей двох чоловіків літнього віку.

– Ті бандити, про яких ви казали, пане поручнику, – доповів він Юзефу Сліві, котрий, як і Левон з Войцехом, уже спішився і стояв навпроти порога. – Максим Зборовський і Тарас Гнитюк.

– До стіни їх, – наказав Сліва, погляд якого, здавалось, пронизував тих чоловіків наскрізь.

Під ридання і вмовляння жінок обох поставили спинами до стіни.

Поручник повернувся до Левона і Войцеха:

– Застрельте їх. Уже!

Мов уві сні, Левон услід за Войцехом зняв з плеча карабіна, і, майже не цілячись, вистрілив у крайнього від нього чоловіка. Той упав на коліна і дивився на Левона, ніби хотів запам’ятати його назавжди. Поряд пролунав ще один постріл, і Левон зрозумів, що то Войцех, упоравшись зі своєю, добив і його жертву.

Більше сотні людей з усього села самооборонівці і партизани зігнали до школи і відтіснили до конюшні, яка стояла трохи осторонь. Юзеф Сліва щось сказав Лабі, і той зі своїми вояками почав заганяти людей у конюшню. Напхавши туди їх так, що вільного місця всередині вже майже не було, Лаба зі ще одним сомооборонівцем налягли на двері й заклали їх дебелим дубовим брусом.

– Підпалюй! – гукнув він.

Левон стояв навпроти конюшні, і перед його очима раптом виник охоплений вогнем хутір старого Комизи.

– Левоне, – привів його до тями владний голос поручника, – ти не забув про завдання? Бери Войцеха і швидко зникайте. Наші ще будуть забирати майно і худобу, палити халупи. Тож встигнете нас ще тут застати.

На хуторі Війтова Воля було тихо і безлюдно. Пожежі у Стежиничах тут не було видно, і навколо стояла густа-прегуста темрява. Обійстя Ткачуків наче вимерло, у вікнах не горіло світло. Левон став за деревом біля воріт так, щоб його не бачили з боку батьківського хутора, і здавленим голосом звелів Войцеху починати.

Скоро він почув, як той гахнув чимось по дверях і вони зі скрипом розчахнулись. Знову запала тиша, а за якийсь недовгий час її прорізав несамовитий крик Войцеха:

– Втекли! Вони втекли, Левоне. Уб’ю-ю-ю!

На небі з боку Стежинич спалахнула заграва і, щомиті розростаючись, освітила хутір. Левон побачив Войцеха, який озвіріло бігав біля хати, пхаючи палаючий віхоть соломи під стріху. Побачив рідне обійстя, яке у світлі пожеж здавалось зовсім близьким. А потім… потім він побачив батька.

Левон Красніцький-старший стояв недалеко на пагорбі і дивився просто на сина. Ніби притягнутий якоюсь невидимою силою, Левон зрушив з місця і пішов до батька. Він зупинився кроків за двадцять і мовчки стояв з опущеною головою.

– Ти тільки палиш, чи вже і вбиваєш, сину? – тихо запитав його батько.

– Там нікого нема, – винувато і розгублено,