Юрко Вовк - Пам’ять крові
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Сотня Смерча поверталась на Січ після довгого виснажливого рейду. У зіткненнях з окупантами сотня втратила двох вояків, ще один загинув у бою з совєцькими партизанами, на яких повстанці несподівано натрапили поблизу Лугова.
На останній перепочинок перед Січчю сотня зупинилась у невеликому селі Благодник, яке притулилось до лісу, що тягнувся звідси аж до Свинарина. Для постою сотник Смерч обрав обійстя місцевого рибалки Івана Вовчука на невисокому круглому пагорбі, який півколом огинала річка.
Він якраз розмовляв на подвір’ї з господарем, коли на дорозі з боку Ковельського тракту, до якого звідси було трохи більше версти, з’явився віз. На ньому, скоцюрбившись, сидів невеликий на зріст чоловік.
– О, мій кум Гриць нарешті повернувся, – зрадів Іван Вовчук. – Ще минулої неділі як поїхав по шкуру в Ухнівку, так і пропав. Ми вже тут всяке передумали…
Чоловік під’їхав до обійстя і, вгледівши сотника в однострої, тихо зойкнув і шарпнув на себе ліци.
– Куме! – гукнув Іван Вовчук, наближаючись до воза. – Де ви були так довго?
Усе ще перелякано поглядаючи на сотника, чоловік тихо запитав:
– А хто то такий, куме? Часом не з польської партизанки?
– Та нє, – усміхнувся Вовчук, – з нашої, тої, шо в Свинарині стоїть. Ходімо до хати, перекусите та й розкажете, як там в Ухнівці.
Чоловіки з родина Гриця Нещука здавна заробляли на хліб тим, що шили для селян кожухи. Овечу шкіру для того найчастіше купляли в Ухнівці біля Світлина, де місцеві майстри вичиняли її найкраще в окрузі. Війна майже нічого не змінила у звичному трибі життя Нещуків, бо воює люд чи не воює, а холодні волинські зими як були, так і є. А в холод як без кожуха.
Останній раз у знайомого майстра в Ухнівці Гриць був рік тому, тож їхав до нього, не знаючи, що там і як. Та оскільки мав замовлення на два кожухи, то мусів і овечі шкіри купувати. Але якби знав, що там робиться біля Ухнівки, то оминав би її десятою дорогою.
В Ухнівку Гриць добрався вже під вечір, і, як завжди, зупинився на ночівлю у Гмитра Тимчука, у якого брав вичинені овечі шкури. Хата Тимчуків стояла оддалік дороги на пагорбі, з якого проглядався Світлин і тракт на Стежиничі. Тільки-но вони з Гмитром посідали вечеряти, як почули віддалені постріли, а за тим на видноколі, за яким були Стежиничі, одна за одною почали з’являтись заграви.
Коли Гриць з Гмитром вибігли з хати на вулицю, все небо в тій стороні палало.
– Господи, борони, – перехрестився Гмитро. – Казав же мені знайомий зі Світлина, що тамта польська самооборона збирається нападати на наші села і хутори. Тра було втікати до Оводного…
– То шо ж робити? – перелякано запитав Грицько, подумки проклинаючи і себе, і овечі шкури, які спонукали його сюди їхати. – Вони, може, ще й до Ухнівки доберуться?
– Від тих крайовців[34] з пляцувки всього можна чекати, – гнівно мовив Гмитро, споглядаючи відблиски пожеж. – Як не сьогодні, то завтра і до нас можуть добратись…
Ніби підтверджуючи ці його слова, спалахнуло вже ближче до Світлина й Ухнівки.
– Хутір Війтова Воля горить, – стривожено визначив Гмитро. – Таки зранку треба втікати. Пішли, Грицю, поможеш збиратись.
Під ранок в обійсті Тимчуків з’явився двоюрідний брат Гмитра Мирко, який утік зі Стежинич. Він розповів про те, що бачив у селі на власні очі.
– Почекай, Грицю, – стрепенувся Сотник Смерч, який разом з Іваном Вовчуком уважно слухав розповідь його кума. – То справді Війтову Волю спалили?
– Нє, – похитав головою Гриць Нещук, – Мирко втікав зі Стежинич попід хутором, щоб обійти Світлин, то бачив, що згоріло тільки обійстя якогось Віктора Ткачука…
– Віктора?! – жахнувся сотник.
Він озирнувся, чи немає десь поряд Ларка, і, стишивши голос, перепитав:
– Таки Ткачуків обійстя? Ти добре запам’ятав?
– Не тільки запам’ятав, – ствердно кивнув Гриць Нещук, – але й потім бачив того Віктора Ткачука в Оводному, куди я з Тимчуками таки добрався того дня.
– То Віктор із сім’єю врятувався, – звів догори руки Смерч. – Слава тобі, Господи! А як то було, не знаєш?
– За той тиждень, що я в Оводному пересиджував, – відповів Гриць, – я тільки раз бачив того Віктора, але не говорив з ним. Та Гмитро мені розказував, що тих Ткачуків про напад поляків попередив якийсь їхній сусід. Гмитро ще сказав тоді: «І серед них є люди». Не знаю вже, до
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Пам’ять крові», після закриття браузера.