Алекс Грей - Політ завдовжки в життя

на випускний. Приїхала вже зовсім іншою людиною. На той час вона вже курила і випивала з якоюсь компанією, з якою познайомилася на черговий дискотеці. З серйозною музикою вона, звичайно, зав'язала. Так, ще навчаючись в школі, вони сколотили якийсь ансамбль, типу рок-групу, грали на різних вечірках, в нічних клубах і дискотеках. А ти сам знаєш, що таке нічне клубне життя. Словом, понеслося у неї все. Тому і на навчання часу у неї не залишалося. Вона сказала мені, що була щаслива, тому що була впевнена, що саме такою ти її і приймеш. Але, побачивши тебе на випускному балі у фраку, з метеликом, танцюючого вальс з її найлютішим ворогом, як вона сказала, з Ритою, вона втратила голову. В ту ніч вона поїхала до своїх друзів, які теж щось святкували, там вона сильно напилася і вперше з кимось переспала. Вона мені сказала, що тепер їй було все одно, бо вона втратила і тебе, і музику, і своє спокійне життя, зруйнувала кар'єру музиканта, а з тим атестатом, який вона отримала, їй світила тільки дорога в саме зубожіле ПТУ. Якось вона намагалася навіть накласти на себе руки, але чи то доза таблеток була не тією, чи те снодійне було неякісним, але вона залишилася жива, правда довелося провести кілька місяців у психіатричній лікарні, куди її із задоволенням запровадили батьки. Ну, а зараз вона з друзями грає в підземному переході, тим самим заробляючи собі на життя… Якщо це, звичайно можна назвати життям. Антон, я от думаю, що ж ми за люди такі? Чому ми не помічаємо того, що відбувається навколо нас? Чому ми думаємо тільки про себе і не бачимо проблем наших друзів і близьких? Так, Антон. У цьому є і моя вина.

— А твоя вина в чому? — спитала Ритка. Я здригнувся і обернувся. Ритка не спала, а лежала, заклавши руку під голову і слухала.

— Ти не спиш, Рито? І давно ти слухаєш? — спитала Марина.

— Та яка різниця, просто я на відміну від вас, всю цю історію знаю, ну, може не у всіх деталях, але знаю, більш того, я знаю ще й таке, чого Інга тобі не розповіла і не розповість ніколи. Але і вам я цього не буду говорити. Марино, продовжуй, мені цікаво, в чому ж твоя вина?

— Моя вина… Пам'ятаєш той день, коли ти прийшла в музичну школу, а ми з Антоном після занять пили там чай. Пам'ятаєш?

— Ну. — байдуже відповіла Ритка. — Тож у вас все ж таки щось було з Антоном? Хоча, зараз це вже не важливо.

— Та ні, дурненька, нічого у нас з Антоном не було навіть близько. Просто, коли я сказала, що Антон вирішив займатися музикою, щоб підкорити серце дами, то ти відразу сприйняла це на свій рахунок, хоча я ж знала, що він говорив про Інгу. Мені треба було тобі сказати одразу, тоді, можливо, і не було б чийогось зіпсованого життя.

— Зате, можливо, було б зіпсоване моя життя. — спокійно, як ні в чому не бувало, відповіла Рита. — Чи ти за неї більше переживаєш, ніж за мене. Марино, послухай. — Ритка встала з дивана і пройшлася по кімнаті. — Я ні на кого не тримаю зла, я вже давно перестала бачити в людях ворогів. А ось Інга, та, яка була показником правильності і пристойності, бачила в мені найлютішого ворога. І це ти сказала щойно. Так, ми її «тролили», але ти ніколи не замислювалася чому? Бо вона просто сама не хотіла бути частиною нашого колективу. Вона постійно намагалася показати свою прибалтійську перевагу. Знаєш, я ще тоді, в перші місяці нашого з нею знайомства більше інших хотіла з нею подружитися. Ви ж не знаєте цього. Це я привела її в нашу музшколу, це я її запросила до себе на День народження, який вона просто проігнорувала, а Антоха, такий був добрий, що вирішив прикрити її, придумавши якусь її хворобу. Але мені зараз наплювати, що вона п'є дешеве пиво і жере кільку з банки. Але тоді мені було дуже прикро. Я, між іншим, їй першою відкрила всі свої секрети. А ти, Антошка, хоч був в курсі, що вона дуже часто приходила до мене в гості? Ні? Не в курсі? То ти ще багато чого не знаєш про неї. Але я не буду тобі розповідати, бо зараз це все вже не має ніякого сенсу. Правда, був у неї один дуже великий секрет. Я не знаю, чи в курсі ви, але одного разу, Інга запросила мене до себе в гості, і я стала свідком розмови її батьків. Вони говорили про неї. Говорили таке, що у мене по шкірі пішли мурашки. Я їй сказала: «Ти чого все це терпиш?» А вона відповіла, що у неї немає вибору. Тоді я увійшла в кімнату до її батьків і висловила їм все, що про них думала. Інга ж почала затикати мені рота, захищати їх, говорила мені, що я нічого не розумію і виштовхала мене за двері. Ось, з того моменту я не те, щоб її зненавиділа, ні, тоді вона для мене просто перестала існувати. І те, в якому стані вона зараз — це не ваша вина, а її особиста заслуга.

Ми всі мовчали. Мені не хотілося дивитися ні на Марину, ні на Риту. Я боявся побачити на обличчі Рити її коронну посмішку. Виявляється, всі все знали, що відбувалося у мене під носом, знали все про Інгу, про мене, і тільки я нічого не знав. Я повільно підвівся і підійшов до вікна. На місто потихеньку наповзали сутінки. Місто поволі занурювалося в темряву, розбавлену вогнями фар, рекламних щитів і вивісками магазинів. Думати не хотілося ні про що, але не виходило. В голову лізли різні думки про те, що так не можна, так не правильно, що повинен бути варіант, коли всім добре.

— Марино. — не відвертаючись від вікна, сказав я. — Дай свою машину.

— Он, ключі на столику в коридорі. — незворушно сказала Рита замість Марини. — Ти ж не проти, а, Марино?

— Ти вважаєш, що це буде правильно? — спитала Марина.

— Та нехай їде.

Я взяв зі столу ключі і мовчки