Марина Кічка - Вона

Ой, кохана, сьогодні затемнення, я можу тебе вбити, іди геть! — випалив Сергій. — Так по — твоєму???

Сергій не на Марі сердився. І вона його розуміла як ніхто. Він сердився на те, що з ним трапилось.

Марі просто не звертала уваги на істерику Сергія.

— До речі, другий варіант — друзі! У тебе є найкращі друзі? З якими і у вогонь, і у воду?

— Так.

— Ну от скажи друзям. Але батьку теж потрібно зізнатись. Хтось із ним та тебе підтримає! Інакше мені все ж доведеться тебе вбити. А я цього ой як не хочу, — радила Марі. — Так, до наступного затемнення ще місяць. Дай мені свій номер. Я перевірю як твої справи.

— Будеш опікати мене)? — Сергій посміхнувся до Марі.

— Буду, а куди ж тебе діти. А надумаєш мене не послухати… Все одно тебе знайду)! — суворо мовила Марі.

— Та може я й сам якось впораюсь)? Не звик я від дівчат допомоги чекати), — з нотою іронії відповів Сергій.

— Ця дівчина тебе вчора вирубила. Мгу), — Марі поглянула на синці на шиї, що ставали все темнішими. — Ти вже вибач мені.

— Так, б’єшся ти круто!

— Я вже маю йти), — Марі підвелась із трави. — Ланцюги можу залишити))). Бувай.

— А штани? — Сергій опустив очі на свої ноги.

— Залиш собі). Вони тобі пасують. Бувай, — Марі взяла рюкзак. І вже відходячи повернулась і крикнула. — Я думаю тобі ж не потрібно пояснювати, що тебе в такому вигляді не мають бачити)?

— То ми ще побачимось? — зацікавлено запитав Сергій.

Та Марі чи то не почула, чи то зробила вигляд, що не почула.

Розділ 27
Повернення

Марі стояла на порозі Тарасового будинку. Вона на мить закрила очі, і в її голові виникли образи, які Марі уявляла ще вчора ввечері. Ці образи змінились іншими, як вона заходить у дім, бачить Тараса і міцно притискається до нього, а він у відповідь її так сильно обіймає. Вона відкрила очі, видихнула… Нічого цього не буде. Вона ще недовго дивиться на зачинені двері і лише тепер розуміє, де вона. І що нічого не змінилось, між ними нічого не змінилось, не може змінитись. Вона торкнулась ручки і відчинила вже такі знайомі двері.

— Доброго дня), — у холі стояв Назар. Він напевно вперше за час їхнього знайомства їй усміхнувся.

— Ви жива)?

— Так), — Марі не стримала посмішки. — А ви, мабуть, вже подумали, що здихались мене)?

— Та я у вас навіть не сумнівався))).

— Вже напевно знайшли мені заміну)? — Марі допитливо поглянула на Назара.

— Я вас шукав пів року). Півроку в нас немає, — уже спокійніше і стриманіше сказав Назар. — А ви як завжди, зі знаками? — він вказав на подряпину.

— Як завжди…

Відчинились двері кабінету.

— Хто тут живий)? — Тарас широко посміхнувся, побачивши Марі, яка схудла ще дужче і тепер постала в його очах ще тендітнішою. — Доброго дня! — Тарас здавалось не міг повірити своїм очам. Перед ним стояла ВОНА.

— Доброго дня, Тарасе), — Марі повернулась обличчям до Тараса. — Як ваші справи? — Марі раптом стало так спокійно ніби вона повернулась додому.

Назар, непомітно розвернувся і вийшов з вітальні, щоб не заважати Марі з Тарасом. Адже Назар завжди дотримував слова і якщо він сказав, що не заважатиме Марі з Тарасом, він так і зробить, як би йому це не подобалось. А Марі з Тарасом дивились одне на одного так ніби не бачились цілу вічність. Здавалося, що в кімнаті виникла така напруга, що ще мить, — і вони не зможуть тримати себе в руках і просто тут зіллються в гарячому поцілунку. Обидвоє почали тяжко дихати, для кожного вдих давався так тяжко, а видих ще тяжче. Тарас зробив крок на зустріч Марі так повільно, ніби боячись, що вона відсахнеться від нього. Проте вона стояла на місці.

— Усе гаразд. Без вас тут нудно), — він поглянув на Марі. — А вам я дивлюсь сумувати не доводилось? — Тарас трохи насупився. Він простягнув руку і легенько провів великим пальцем по подряпині на скулі Марі.

Марі не поворухнулась. Просто дивилась на нього. Але вже за мить опанувавши себе, взяла Тараса за руку, що й досі торкалась її щоки, і відвела її.

— Так нудьгувати мені не доводиться), — Марі якось гірко посміхнулась. Ні, вона так не може. Як би сильно вона за ним не скучила, нічого не змінилось і не зміниться. Марі не змінить свого рішення. Так має бути.

— Бідний ваш чоловік)! Отак чекати на вас, поки ви десь ризикуєте життям. А він просто чекатиме і страждатиме, не знаючи чи повернетесь ви. Тому чоловіку, що стерпить ваш важкий характер і стиль життя, напевно пам’ятника поставлять)? — Тарас хотів розвеселити Марі.

Але на Марі це подіяло навпаки, вона похмурніла ще дужче.

— Ви ж розумієте, що я ніколи не зможу мати сім’ї? — Марі сумно поглянула на Тараса, який вже зненавидів себе за ці слова.

«Чому? Чому? Я завжди виставляю себе повним бовдуром перед нею?» — думав Тарас.

— Я піду в кімнату.

Марі мовчки розвернулась і піднялась сходами. А Тарас залишився стояти у вітальні. Відповідь Марі його вкрай засмутила. Він вже й не знав, що гірше померти у двадцять п’ять чи провести все життя в боротьбі і бути такою самотньою? Чому інколи життя здається таким несправедливим? Чому інколи так важко нам прийняти нашу долю, чому так боремось з нею? Та просто через те, що нам так хочеться жити! Ми любимо життя і нам не хочеться так рано прощатись з ним, ми віримо, що завтра буде краще. Але найнесправедливіше, коли ти живий, але знаєш, що завтра не буде кращим.

Марі зайшла в кімнату. Здавалось, ще якусь мить