ПерсеФона - Сховай мене від темряви

class="book">— Заспокойся, будь ласка. Це не він. Мій чоловік, навіть при близькості ляснути мене не може, а не те що вдарити!

— Ця подробиця була зайвою. — Сказав Вадим, кривлячи посмішку.

— Хто це зробив?

— Не тут. — Вона глянула в бік Вадима.

— Говори при ньому спокійно.

— Добре. Вийдемо на вулицю. — Ми зайшли за таверну, там була альтанка. Ніби більше нікого. Мабуть, окрім нас, людей більше взагалі не було, всі були налякані й поспішали сховатися.

— Це той Вартовий, — багатозначно сказала Рубіна. — Ледве я зайшла до таверни, як він налетів на мене. Дав добрячого ляпасу. Я впала, підвернувши ногу. Напевно, він вбив би мене, як би люди не почали заходити. Він, падлюка, розчинився в повітрі. Став чорним димом, проліз крізь щілини в підлозі. Ще й обпалив мені ноги. — Рубіна продемонструвала декілька опіків на гомілках. — Ось, подивіться.

— Рубіно, мені так шкода…

— Я знаю, люба. Це розплата за те, що я викрила його. Тепер мій Арман ще в більшій небезпеці.

— Він з ним не зв’язувався?

— О, постійно. — Арман підпалив. — Тільки наразі в нього нічого не вийде.

— Чому?

— Ми наложили закляття, воно, поки що, блокує дію Пана. Проте це ненадовго, тільки вона поїде звідси, як Арман пропав.

— Хто вона? — Я присіла навколішки.

— Відьма. Кіра. Вона зараз тут. Наймогутніша з усіх мені відомих. Правда, Кіра не з цього світу. Вона блукає поміж часами та просторами в пошуках свого чоловіка.

— Так, не потрібно подробиць. Мені свого вистачає.

— Слухаю тебе. Але поквапся. — Переказ зайняв не більше п’яти хвилин, в нас залишилося дуже мало часу.

— Цього я не очікувала. Тепер мені ясно, чому рука завмерла спочатку над Вадимом, а потім і над Ілаєм. Вони обоє не з нашого світу. Але чому ти саме зараз прийшла? Як сьогодні я можу допомогти?

— Ти казала, що проведеш обряд очищення від ворожіння.

— Казала. Але я не очікувала, що сам… — Вона важко ковтнула, — сам Пан буде. Це не під силу мені. — І бачачи моє розчарування тихо додала, — вибач.

— Добре. — Твердо відповіла я, вже прийнявши інше рішення, яке дуже здивувало моїх супутників. — Я хочу, щоб ти відправила мене, або ж мою свідомість на багато років назад. Щоб я згадала, як все було. Мені важко розібратися.

— Ти перебільшуєш мої можливості любонька. І взагалі, з чого ти взяла, що це можливо? Мабуть, ти передивилася містичних серіалів свого часу!

— Ох, Рубіна, припини називати мене любонька. Можливо все, напевно. В мене обмаль часу. Цей Пан, я відчуваю його присутність крізь. Він в повітрі, в моїх жилах. Він шепоче мені… - Його шепіт, крижані нотки цього голосу постійно нагадували, що Пан поруч. А найстрашніше це те, що мені починало подобатися його присутність. Про це я нікому не казала, але мене лякала моя схильність до темряви. — Вадим поклав мені руку на плече.

— Кіра може допомогти. — Арман допоміг дружині підвестися. — Разом, нам це під силу. Ходімо. — Всі ми швидко дійшли до чарівного намету, який, до речі, єдиний був неушкоджений. Форма циркового куполу не викликала у мене довіри. Вадим квапив нас, вже засутеніло і він нашвидкуруч застебнув двері шатра. Всередині було темно.

— Ми тут в безпеці. — Арман залишився коло дверей і утримав за плече Вадима. — Жінки самі розберуться. Ми з тобою будемо боронити їх. — Вадим кивнув проводжаючи мене довгим поглядом, він відчував хвилювання. В центрі круглого намету горів вогонь. У мене виникало відчуття простору, ніби ми знаходимся десь в горах. Навіть дихалося вільно й об’ємно. Було холодно та темно. Нічого не видно, окрім язиків полум’я. Коло вогню сиділа жінка, мабуть, саме так виглядали первородні люди. Ноги схрещені, руки на колінах. Довге волосся розкуйовджене, воно чорно-синіми пасмами овівало міцне тіло. Обличчя розмальоване білою фарбою. Якісь візерунки… Важко було розгледіти. Очі заплющені.

— Вона медитує. — Пошепки сказала Рубіна і присіла коло вогню. — Сідай.

— Що будемо робити?

— Чекати. Коли Кіра закінчить, вона сама до нас заговорить. — «Ну і добре», подумала я. Проте діждатися не могла, ноги лоскотало від переповнювавших мене емоцій. Я перебирали ними по землі.

— Май трошки терпіння. — Лагідно і неочікувана сказала відьма, немовби прочитавши мої думки. Вона розкрила свої мигдалевидні очі. Враз стало якось світліше. І тільки зараз я оцінила її рідку вроду. Смугаста шкіра відтіняла ізумрудні густі очі. Великий королівський пітон білосніжного кольору оповив ноги Кіри. Він мляво підняв свою голову і дивився, я можу заприсягтися, прямо мені в очі!

— Тссс… — Кіра погладила його, — заспокойся, любий. Це наші гості. — Мені спало на думку, що ось так виглядала Єва. — Навіщо ви прийшли? — Відьма говорила майже пошепки, шипляче вимовляючи кожне слово окремо. Так, напевно, говорили би змії, якби могли звісно.

— Кіро, нам потрібна твоя допомога. — Рубіна коротко розповіла все, без зайвих подробиць. Відьма вислухала нас без жодної емоції на обличчі. Коли Рубіна закінчила, Кіра нарешті розслабилася. Стала схожа на звичайну жінку, яка розділяє наші страждання.

— Оце так ви вляпалися! — Гикнула вона. — Ой, дівчата, ще з прадавніх часів точиться ця історія. Двоє кохають одного, йде бій за прихильність. І завжди страждає отой один, якого покохали. Я так розумію один із тих чолов’яг тут?

— Так, Вадим. — Кіра подивилася в сторону дверей. Що вона там побачила, я не знаю, адже була непроглядна темрява.

— Я тебе розумію, гарненький. — Підморгнула вона мені. «Ти ще не бачила Ілая».

— То як, ти зможеш мене відправити до минулого? — Це я таке сказала? Невже я справді в це вірю.

— Навіщо це тобі. Я відчуваю, що серце твоє невільне, так, воно вагається, то дай часу і воно