ПерсеФона - Сховай мене від темряви

став Стрибою — володарем вітрів. Але на ділі я не можу керувати ними. Може тільки злегка.

— Це все якось нереально.

— Вже майже сутінки. Вам пора в таверну. — Ілай взяв мене за плечі. — Я не можу туди податися. В мене є робота. Вадим буде поруч з тобою. Переварюй все, що почула. Нам потрібно вирішити, як бути далі. Пан може перейти до рішучих дій. Єдине, в чому нам пощастило, що він обрав довгий обряд. Значить в нас є час придумати, що робити далі. Хоча цей обряд дуже надійний. Якщо ми не встигнемо вчасно, то втратимо тебе, знову. — Ілай поцілував мене в губи, цнотливо. Так цілують діточок. Не ховаючись розправив свої велетенські крила. Він дивився мені в очі, щось змінилося в ньому, спала якась маска, і очі стали теплими. — Бережи її. — Сказав він Вадиму, хоча продовжував дивитися на мене. — Мій серафим піднявся в повітря і зник, як завжди. Я ніби зачарована дивилася в небо.

— Нам час. — Піднімався вітер. Холодний і пронизливий. Такий завжди був, коли я потрапляла в халепи.

— Це ти робиш такий вітер?

— Так завжди, коли я нервую.

— Так завжди, коли зі мною щось трапляється.

— Я поруч з тобою. Все буде гаразд.

Глава 13
Моє минуле життя

— Відведи мене до Рубіни. — Думка осяйнула мою голову. Втома давала знаки й ноги стомлено робили невеличкі кроки.

— Полю, вже майже засутеніло, нам потрібно сховатися. Ілай сказав відвести тебе до таверни.

— А ти все робиш, як каже Ілай? — Ох, як йому не сподобалися мої слова! Вадим взяв мене під руку і нервово добавив: «Як бажаєш. Тільки швидше! Вона в таверні «Золотого півника», доволі далеченько звідси».

— Вадиме, практика показала, що істоти можуть існувати й вдень. — І тут ще одна думка немов би спалахнула в голові. — Майже всіх істот обпалює денне світло, окрім вас з Ілаєм, чому?

— Світло шкодить тільки тим, хто вийшов із пітьми.

— Тобто Ілай не поганий? — З надією спитала я, що дуже роздратувало Вадима. Оскільки за нього самого я не тільки не перепитала, а навіть і не подумала.

— Це як подивиться. Оті потвори, які вбивали вчора, теж непогані? Їм не шкодило денне світло! Я навіть не маю цьому пояснення, а Ілай… він… Полю не важливо, я — людина, Полю. Жива, — він взяв мою руку і поклав собі на груди, — ось, тут б’ється моє серце. Послухай. Воно справжнє, як і мої почуття до тебе.

— Твої почуття? — Я висмикнула руку. — Де ж вони були, коли ти терся біля Льоки? Чому поїхав тоді, не попрощавшись. Залишився при своїх інтересах?! В тебе був шанс, що ж ти так їм скористався?

— А ти вже зробила свій вибір?

— Ой, облиш! Нічого я не робила, мені все це не йде в голову. Я кохала тебе, так, і до недавніх пір, була впевнена, що і досі кохаю. Але зараз, все складно… — Люди пробігали мимо, здивовано оглядаючи нас. Здавалося, квапилися всі, окрім двох ідіотів, як нас хтось обізвав.

— Як завжди, з’явився Ілай і ти вже не впевнена в почуттях до мене.

— Що значить, як завжди?

— По велінню Роду, твоя душа кожен раз перероджується. Так буде до тих пір, поки ти не зробиш свій вибір.

— Як банально, я думала, що була деревом. — Дошкулила я.

— Поліна, це — метафора, ти ж повинна розуміти.

— Чекай, і скільки разів мені доводилося перероджуватися?

— Це третє твоє життя.

— А коли було перше?

— Задовго до християнства.

— І весь цей час ви чекали на мене? Якось це нереально, стільки часу кохати одну жінку.

— Значить ти нічого не знаєш про кохання. Коли кажуть, що кохання на все життя і навіть більше — це не пусті слова. Так не просто буває, такий порядок справжнього кохання. Крізь століття, крізь різні перепони, дві душі назавжди пов’язані одне з одним.

— Добре, припустимо, що все це правда. То де моя бідолашна душа була весь цей час? Ким переродилася у другому житті? — Вадим опустив голову, він мовчав декілька хвилин.

— Ми вже прийшли. — Отакої, для нього не звичне залишати питання відкритим. А мої запитання множилися і я чекала на відповіді. Але ніхто нічого мені не пояснював. Це так дратувало. Проте наразі наша розмова завершилася, ми прийшли до таверни, «Золотий півник» зачиняли.

— Місць вільних не має. — Доповів нам із порога бармен. Він мав довгу руду бороду і сиве волосся.

— Ми ненадовго.

— Покваптеся, через півгодини стемніє. Вартові особисто ходять і перевіряють. — При слові «вартові» я згадала опіки на плечах і очі мого переслідувача. Я сильно стиснула руку Вадима.

— Цей Пан, один із них.

— Так, Ілай повідомив мені.

— Як би нам його впізнати. Вони всі однакові. — По таверні снували декілька Вартових в темних одежах. І справді, як? Вадим озирався.

— Ви когось шукаєте? — Спитав все той же бармен, протираючи останній келих.

— Так, сім’я ромів у вас зупинилася. — Вадим підкинув 5-ти гривеник, який бармен вправно підхопив своєю пухкенькою рукою.

— Це так. Кого саме вам потрібно?

— Покличте Рубіну. — Через декілька хвилин до нас спустилися Арман і Рубіна. Ліва щока циганки була залита червоним свіжим синцем. Вона трошки кульгала.

— Бог мій, що з тобою сталося? — Я вп’яла погляд в Армана.