Марина Варич - Cьоме пророцтво Семіраміди

за примарними цінностями. Дійство так захопило нас, що вершники здаються справжніми. Але що означає срібний?

— А як ти думаєш? — знову долинув голос з-за моєї спини.

Повз срібного проходили тисячі людей, але жоден навіть не глянув у його бік. Чому?

Сонце-монета кліпнуло, немов підморгнуло мені.

— Ти теж побіжиш за галюцинаціями, як усі…

Це було питання? Ні?

— Ні.

— Ні?

— Не хочу мчати за тим, чого насправді не існує.

Ось я і знайшла відповідь на питання, яке турбувало мене з дитинства: «Навіщо полководець Македонський наказав покласти його у труну з розпростертими руками?» Людина, яка завоювала півсвіту насправді не здобула анічогісінько. Усе своє життя він полював на примар. У чому ж його відмінність від Дон Кіхота?

Але лише втрапивши в оцю пустелю, переосмислюєш життя. А, може, я померла?

— Смерть? Що таке смерть? Ще одна ілюзія вигадана людиною. Ти називаєш смертю зречення від фантазій? — запитав чернець.

— Чи зможу я повернутися з цієї пустелі у колишнє?

— О, ти повернешся, щойно обереш собі вершника. Але, навіщо?

Я стенула плечима.

— Скажи, хто такий срібний вершник?

— Одвічна людська цікавість, — зітхнув інок і розвів руками. — Я не відаю.

— Як так? — здивувалась я.

— Про це можна дізнатися тільки обравши його собі за поводиря. Досі ніхто не пішов за ним. Ця ілюзія чекає на свого віруючого. Можливо хтось його і впізнає. Ти не впізнаєш?

Я придивилась уважніше, потім повернулась до інока.

— Хто ти? — запитала його. — Чому ти сидиш у цій пустелі, де усі, мов ошалілі мчать за тінями вершників?

— Я — Людина. — відповів він і я згадала, що хтось із великих уже казав цю фразу. — Я всього-на-всього людина, яка зреклась ілюзій.

— Схимник?

Він не відповів, лише відвернувся на схід, туди звідки встає сонце. А натовп сунув на захід.

Quo vadis? Where do you go? Куди ідеш? Чи часто ви питаєте себе про це? Чи часто дивитесь на схід, коли усі рухаються на захід? Чи часто повертаєте проти течії, коли оточуючі плинуть за нею? Я знаю, ви непокоїтесь, що течія знесе вас, а людство визнає божевільним. Але озирніться хоча б раз, і ви збагнете, хто насправді безумець.

У віртуального світу, в якому існуєте, є альтернатива — реальність. Це — велетенська пустеля. Вона завжди позаду вас, не залежно від того скільки ви зробили помилок і злочинів. І в цій пустелі на вас завжди чекає усміхнений схимник в білосніжному вбранні. Тож, озирнутись ніколи не пізно. Ну так що, повертаємось?

Срібного вершника звати Діоніс… Не збагнути, яку ілюзію він сповідує, хоч як пильно не вдивляйся в його холодні сріблясті зіниці. Він не відповідає на питання, а лишень прямує навпростець до своєї цілі, прямує у напрямку протилежному тому, яким рухаються інші. Коли прискорюєш ходу, він віддаляється.

Ми вийшли до озера. Пустеля танула. Я озирнулась на інока. Він сидів у тій самій позі, помітив мій рух, усміхнувся, помахав рукою, заворушив губами. До мене долетіли слова його пісні:

Прощаючись навіки із пустелею, Не забувай, благаю, міс, Ілюзію придуману другою ерою, Finis vitas, sed non amoris.*

Перед нами розкинувся Гарячий Ключ.

Розділ 12

Охрім Коваль був єдиним священиком в Гарчому Ключі. Освічений 35-річний богослов закінчив університет, красномовний, худорлявий, русявий з бездонними блакитними очима.

Сповідатися до нього приходили з усіх кінців Ключа. Прихожанки в’янули по ньому, та він був одружений і в їхній бік не дивився.

Одарка порадила його викинути з голови, принаймні, на найближчий час. Так вчинити їй підказала Сила.

Чаклунка витягла холодної води з криниці, наповнила нею крихітне цеберко, влила туди розтоплене масло і довго вдивлялась в прозору воду, потім щось бубоніла про шляхи зірок у небесному домі, далі мовчала і врешті сказала, що «Коваля захищає легіон» і вона проти нього безсила. Помітивши моє розчарування, мовила, те, що хотіла замовчати:

— Жаль людей, які довіряються цьому лицеміру.

— Він лихий?

— Заблудна душа, — зітхнула Спарк, — Й інших за собою веде у провалля.

— Нічого не розумію, — зізналась я, — Охрім навчає жити за заповідями.

— Аби вчити чомусь — треба самому вміти це робити, — відрізала Спарк.

І помітивши, що я злякано прикусила язик чи то жартома, чи всерйоз додала:

— Ти з Ковалем станеш на весільний рушник, але не надовго і не в цьому житті.

— Як то, не в цьому житті?

— А ти, либонь, думаєш, що людина живе лише одне життя?

Я завмерла.

— Люди кажуть: всі Ваші пророцтва збуваються, але в щойно почуте важко повірити.

— Цур та пек тим людям, — розсердилась Спарк. — краще стежили б за своїми думками, то потім би до мене не навідувались.

— А собі Ви ворожили колись? — поцікавилась я.

— Боронь Боже! — сплеснула Спарк руками. — Чаклунка не повинна ворожити собі, інакше втратить дар.

— Як би мені мати такий дар як у Вас Спарк.

— Ти