Марина Варич - Cьоме пророцтво Семіраміди

— Як? Коли?

— Коли настане час, волхви подарують тобі його.

Потім Спарк сказала, що на Гарячий Ключ насуваються тяжкі випробування. Про це попередила фігура надломленого дерева із загуслого масла. А надломлене дерево ніколи до добра не з’являлося.

Далі Спарк закрила очі і заговорила нерозбірливою скоромовкою, зміст якої тяжко було збагнути:

— Се бо видів Кисень сон у Наві. Не пастимуться вівці по землям, що будуть окрадені од нас. І уразила блискавиця древо Жівот. І тут з огненого блиску вийшов змій дивний і охопив землю. І тече кров з неї і той лизав її. І се прийшов муж сильний і розтрощив змія надвоє. Так стало два змія. А той розтрощив ще — і стало чотири. І тоді заволав муж за поміччю. І прийшли агні-коні з неба і бились зі змієм.

Спарк широко розкрила очі і повела ними довкола, немов отямлюючись після сну і згадуючи, де вона.

— Насувається Мара, тож маємо сподіватися лише Велесової помочі, бо ми Дайбожі внуки.

— Коли ж це лихо почнеться?

— Найближчим часом.

— Коли ж це «найближчим часом»?

Спарк міцно заплющила очі і застигла незворушно, не дихаючи. Минали секунди, хвилини… Врешті вона переможно сповістила:

— Коли комета Галлея наступного разу наблизиться до землі, а планети вишикуються для свого параду і ніщо не провіщатиме неприємностей. В той рік ластівки повернуться з вирію брудними. Але бруд той буде не на пір’ї і лапах.

— А на чому ж тоді? — дивувалась я з таких пророцтв.

— Це все, що я побачила, точніше не можу тобі сказати. Але хто має мудрість читати знаки, уже сьогодні звідси «робить ноги».

— І ви теж подастеся з Ключа світ за очі?

— Чого б це я кудись пхалась? — здивувалась Спарк. — Я впаду в глибоке саматгі, вросту в каміння, стану ієрогліфами і письменами на них, які ніхто не розшифрує до призначеного часу. Коли ж настане Золотий Вік, написане прочитають, камінь стане м’яким як розтоплений віск і я вийду з нього точнісінько така, як оце ось стою перед тобою.

— А якщо хтось прочитає написане у важкі часи?

— Такого не може статись. Нікому й на гадку не спаде шифрувати якісь каракулі, доки триватимуть війни, голод, хвороби, зради, доки ненависть пожиратиме людей живцем, доки вони вважатимуть помсту справою честі, а прощення — кармою слабодухих. До того ж, ієрогліфи будуть нечіткі, розмиті і ніхто й не здогадається, що це таємна мантра, яка має своє призначення.

Мене осяяло.

— А на Кам’яній могилі ніхто за знаками не сховався?

— Іч, яка розумецька. Багато знати — швидко старитись.

— Скільки ж триватимуть ці важкі часи?

Спарк стенула плечима.

— Темний вік ніколи швидко не закінчується. Комета Галлея встигне щезнути з нашого небосхилу, а Чумацький Шлях порідіє. Але той, хто перебуває в саматгі — не відає часу.

Спарк говорила так заплутано, як ніхто в Ключі і я вирішила її більше ні про що не питати. А відкіль знать, мо’ вона все оте вигадала?

Однак, не минуло й тижня, як стало очевидно, що слова чаклунки були пророчими.

У будиночку Панаса Темного, де знімали дві кімнати Охрім Коваль з родиною коїлось щось загадкове: самі собою прочинялись вікна, кімнатами шугали протяги, служниця ніяк не могла розкласти ватру — щойно розкладе — та вмить згасає.

Ніхто не міг спати, бо опівночі кімнату наповнювали дивні потойбічні звуки: то стукіт коліс брички, то тихий жіночий сміх, то дзвін шабель, то гучні вибухи, то військові команди, які віддавав невідомий чоловічий голос, то тужний церковний дзвін. Самі собою запалювалися свічі і по стелі та стінах йорзали тіні незнайомців, чорних колісниць і страшнючих птахів, з хвостів яких вилітало полум’я.

Якось пізнім вечором, повертаючись додому, я випадково натрапила на Охріма Коваля. Він без упину повторював молитву; коли ж я привіталась шарпнувся вбік з вигуком «Чорна людино! Невже ти прийшов?».

— Вам зле, отче? — поцікавилася я. — Тут немає нікого в чорному.

Він не відповів, а лишень вказав рукою вбік кущів лохини. Але і там нікого не було. Тоді я зрозуміла, що він бачить паралельні виміри. На тому ми й розійшлися.

За тиждень занедужала дружина Охріма — Марта. Священик відмовився від допомоги лікарів і цілими днями молився над заслаблою. Потім, коли уже, власне, було пізно, він таки покликав знахаря.

Одного разу Охрім Коваль пізно ввечері повернувся з відправи і присів перепочити у плетене крісло. Він відчував, що життя полишає його дружину і розумів своє безсилля, тому без упину молився за спасіння її і своєї душі. Одну із його молитов перебив несамовитий зойк Марти.

Він помчав у кімнату. Біля ліжка слабої стояла 11-літня Ганка, дочка Панаса Темного, і колола голками Мартині плечі.

Коваль відтягнув дівчину і заголосив:

— Якого нечистого?

Замість відповіді Ганка гавкнула і покотилась по долівці. Вона розмахувала руками і ногами, вищала і гарчала. Пересилюючи себе, священик вийшов на ганок, притулився до одвірка і зашепотів молитву.

Події розгортались стрімко. За тиждень померла Марта Коваль. Ще за кілька днів невідомий вірус звів ще кількох жінок. Він перекинувся на сусідських дівчаток, охопив усю вулицю, забрів у інтелігентні обійстя. Найуразливішими до нього виявились діти.

Якщо дорослі ще протистояли нападам вереску, писку та гавкання, то юнаки та юнки катались по долівці, дубасили одне одного кулаками, без діла вешталась містом, описуючи величезний знак