Марина Варич - Cьоме пророцтво Семіраміди

— Ти ж саме заради останнього і прийшла? — раптом спитала вона.

Я принишкла. Розмова набирала серйозності. Водночас скидалось на те, що Спарк знала мої потаємні бажання. Я пробелькотіла щось про любов до поважного чоловіка і запнулась. Одарка зітхнула:

— Чоловік не прикраса, в скриньку не сховаєш.

Десь далеко вили собаки.

Тим часом у Ключі споночіло. На стінах танцювали тіні неживих предметів. Звідкілясь долинуло ледь вловиме шкряботіння, ніби миші гризли дерево.

— Ну, не знаю, — промовила Спарк після тривалої мовчанки. І засвітила лампадку, що тулилася край столу. Я розгледіла, що це зовсім не лампадка, а людський череп, очі його світилися волошковими вогниками.

«Ось і побалакали» — сахнулася я.

Одарка блимнула на мене у світлі людських очей і похитала багряною головою. Чомусь в пам’яті зринула розповідь моряків про вампірів.

Несподівано чаклунка перетасувала тонкі дощечки і протягнула їх мені.

— Вийми з колоди будь-які три і поклади на лаву, не перевертаючи.

Я виконала її прохання. Спарк сама перевернула дощечки і уважно вдивлялась в них. Я й собі заглянула через її плече. Зліва направо лежали три знаки: R, M, [/].

— Ра-рьека, мар, ова і сева. — пробурмотіла Спарк, — На тебе чекають серйозні випробування: випадає битий шлях на срібному коні з русим чоловіком. Шлях стелиться без кінця-краю в одному напрямку, а в зворотному не бачу. Над шляхом кіптява і згарища полум’я. Ти будеш там і тут одночасно. Ану, дістань ще три дощечки.

«Якась нісенітниця, їй, же Бо!» — подумала я, простягаючи руку до колоди.

Цього разу випали знаки Н, F, I.

— Наве, наспоте, фасісте, Іса. Ти летітимеш як птах під градом і дощем по дорозі, з якої немає вороття, до моря Каспійського, над землями перськими. Два сонця вестимуть тебе крізь темінь. Але в дорозі ти втратиш або коня, або чоловіка, або частину себе. Від випробувань ти станеш як крига і не відчуватимеш болю і страху, аж доки не народишся зверху. А в нагороду в кінці дороги ти отримаєш — землю.

Наворожене Спарк походило на головоломку. Мені було не втямки, що воно означало. Краще б вона геть нічого не казала.

— Відмірюю тобі час до завтра, — збайдужіло промимрила чаклунка і відвернулась. — Якщо вирішиш, що задля своєї мети ладна на все — приходь ближче до півночі. Але жодна душа не повинна про це відати. І ще одне. Гляди, щоб не вийшло як в казці про «Золоту рибку». Бажання повинно бути одне, добре обмізковане і остаточне.

Спарк виштовхала мене за хвіртку і перехрестила. Шокована від побаченого цієї ночі, я навіть не запримітила, що хрест жінка клала зліва направо і знизу вгору. Я не озиралась. Позаду вчувалось якесь незрозуміле шипіння, подібне до зміїного і мені подумалось: якщо повернусь — замість голови побачу на шиї Спарк анаконду. Я підтюпцем побігла геть з дивного двору з наміром ніколи більше не переступати поріг цього проклятого місця, а чорний кіт Одарки Спарк, ще довго дріботів за мною, підмітаючи вулиці хвостом.

І лише, вмостившись на лежанці добряче прогрітої печі, я перевела подих. Завтрашній день здавався таким далеким, майже нереальним, а тепло печі заколисувало і жодна думка не затримувалася в голові.

Спарк з каганцем чекала мене на причілку хати. Її розплетена коса тьмяно світилася у місячному сяйві. Вона передала мені вогник і веліла йти до хати, а сама набрала в поділ хмизу для ватри. За мить дерево вже весело тріщало, нагріваючи черінь печі, Агні вигравав бурштиново-золотистими переливами, а чорний кіт вдоволено мурчав у нас під ногами.

Спарк сказала, що бачить моє бажання. Тепер у нього чіткі обриси і контури. Вона порадила сконцентруватися на одній думці, не зважати на сторонні звуки і образи і нічому не дивуватись…

…Я опинилась серед велетенської пустелі. В білому небі мідною монетою висло сонце. Переді мною мчали тіні вершників. Я дивилась на них і повз них, а вони все летіли й летіли ген за виднокрай. За вершниками поспішали велосипеди, авто, гелікоптери, літаки, човни, яхти, наповнені людьми з різнокольоровою шкірою. Вони натягнули на себе зосереджені, веселі, змарнілі, засмаглі, бліді маски. Мільйони їх тягнулось безкінечним хаотичним натовпом зі сходу на захід, за сонцем. Це нагадувало масове паломництво. Куди вони всі?

Я окликнула велосипедистку, що промчала повз мене, але вона лише озирнулась і поїхала далі, нічого не сказавши. Поруч зі мною прошкандибав чоловік непевної національності, він зачепив мене рукою. Я запитала англійською, сподіваючись, що він знає цю мову: «Where do you go?».

Незнайомець зупинився, витріщив на мене чорні очі і витер чоло хусткою.

«Como grades? — польською прокричала я, — і потім латиною: Quo vadis? — і есперанто «kien iri?»

Незнайомець махнув рукою — на Захід, за сонцем.

Найбільше пілігримів тягнулось за жовтим, мандариновим та червоним вершниками, менше за блакитним і синім, дехто прагнув спіймати зеленого і зовсім ніхто не поспішав за срібним. Він стояв осторонь, не тікав, але його всі обминали. «Хто вони?» — запитала я себе.

— А ти придивись уважніше. Ти їх усіх знаєш. — долинуло з-за спини.

Я завмерла. Невже запитала вголос?

— Аби тебе почули не обов’язково говорити, — долинула відповідь звідтіль само.

Я озирнулась. Позаду у позі напівбога сидів молодий інок в білосніжному вбранні. Він усміхався, демонструючи рівні білі зуби. Я відвернулась і зосереджено глянула на вершників.

Тепер я впізнала їх: Жовтий — гординя, мандариновий — свобода, червоний — любов, блакитний і синій — таланти, зелений — гроші. А ті, хто поспішають за ними — це всі ми, людство, яке мчить