Марина Варич - Cьоме пророцтво Семіраміди

більше 35 не даси. Вона носила смугасту лляну сукню із білим коміром і високі до ліктя рукавички. (З чиєї шкіри?) Густе багряне волосся збирала в косу, яку кілька раз обмотувала навколо голови (аби не зурочили).

Коли я увійшла, вона сиділа на лаві і довгим ножем вирізьблювала на тонких дерев’яних дощечках геометричні фігури. Обабіч неї стояв каганець, а біля ніг купкою лежала тирса; на тирсі гойдалися манюсінькі голі потерчата з вологими блискучими на півголови оченятами і довгими попелястими чубчиками. Вони жваво гомоніли та посміювались.

Зачувши чужий дух, Одарчині гості знітились і притьмом, чи то від подиву чи від протягу, шурхнули під лаву. Каганець кілька раз блимнув і вирівняв свій вогник.

На відміну від потерчат Спарк і оком не повела, хоч і запримітила мене. Витерла долонею чоло, відклала дощечку, всадовила мене за дубовий стіл, навпроти поставила кленового квасу. Я підсвідомо потягнулась до нього, ковтнула, чомусь обпекла губи (квас був гарячим) і відсунулась убік.

Ми грались в мовчанку. Я не йняла віри, що одна-однісінька, без дорослих, придибала в цю хатину на задвірках Ключа, перейшла леваду і байраки, пробралась крізь верболози, мохнаті тіні яких монотонно і беззвучно погойдувались на плесі річки, через чорні безлисті валуни землі, які насипали наші предки для оборони від якоїсь навали, і таки видерлась на самісінький вершечок порослої лохиною гори, пригнутої до землі. Тут було тихо-тихо — ніщо не шелесне.

Але щойно я увійшла в двір — все cповнилось невідомими звуками. Щось йорзало, шипіло, вовтузилось; ступила крок, спіткнулась і ледь не зойкнула. Навпроти сидів чорніший за ніч кіт Одарки. Він сидів тихо, нашорошивши вуха, що під сяйвом місяця просвічувались і відливали фіолетовим блиском і не кліпав жодним оком. Доки я йшла в хату він проводжав мене розумним сумним поглядом зелених очей. Коли ж ступила на причілок — розвернувся і розтанув у гущавині ночі.

Одарка спокійно вдивлялась в мене терновими очима, від цього ставало млосно. Я знову запитала себе навіщо я тут.

— Бачиш ті дощечки? — спитала жінка.

— Що то? — спитала і так і не дочекавшись відповіді, висловила своє припущення, — вони для ворожіння?

Спарк насупилась:

— Для якого ще ворожіння?

Мені здалося, що вона розсердилася. Я остаточно розгубилась і змовкла. Тиша важкими клаптями снігу лягала на плечі і пригинала до долівки.

— Усього їх 32. Я вже вирізала 30. Лишилось ще 2. Потім їх треба нанизати на мотузок і скласти в шкіряну торбинку. Це староукраїнські знаки. Їх дарував нашим предкам Бог Велес. Уже нікого й не лишилось окрім мене, хто пам’ятає ці знаки.

— Що це за Бог такий? Про інших Богів я чула, а про нього — ні.

— Бог один. — сердито сказала Спарк і надовго змовкла.

Я чекала, затамувавши подих. Спарк знову взялася за дряпання на загадкових дощечках.

— Дощечки повинні бути березові. — пояснювала вона, — бо саме під березою Велес досяг просвітлення. До того як Велес по золотій драбині піднявся на небо, він був великим Волхвом. Він зрікся всього світського та суєтного і роками молився, аби узріти Бога. Бо уві сні йому було видіння, що в судний день врятується лише той народ, Волхв якого, бачив Господа. Проте Сила не чула його молінь і не приймала дарів, хоча в багатті і згоріли Велесові вівці, маєток і одяг. Коли ж він кинув у полум’я останнє, що мав — дрантя (яке носив замість одягу) та шкоринку хліба, до нього спустився сліпучо-білосніжний Херувим і попросив принести останню жертву.

— Я віддав все що мав, — відповів Велес.

Тоді херувим запитав:

— Хіба можна назвати жертвою те, що тобі не належить, чи те, що для тебе не цінне?

— Але у мене нічого не лишилося. — сумно відповів Велес.

— У тебе лишилися очі. — мовив Херувим.

Волхв засмутився, бо зрозумів, що не узріє Бога навіть якщо принесе останню жертву; та й народ його благословення не здобуде. Він глянув на світ, скільки сягало око, немов прощаючись з ним, немов всмоктуючи в себе всі барви Землі на вічну пам’ять, зітхнув і вперше в житті вирішив принести жертву в дар, не переслідуючи жодної цілі. І коли він вийняв свої очі і оповитий темрявою опустився на землю, Херувим мовив до нього:

— Тепер візьми хворостину, що лежить на відстані двох кроків від твоєї лівої руки і накресли на березі знаки, які я тобі надиктую.

— Чим же маю їх писати?

— Сам знаєш.

9 днів Сила водила Велесовою рукою і він писав кров’ю на березовій корі сакральні знаки. Коли ж дописав останній, пішов на шум морських хвиль, аби умитися і у воді, у сяйві сонця, узрів лик Бога з сріблястим німбом над головою і почув голос Херувима «Тому не треба шукати Бога серед речей і людей, хто носить його у собі». Відтоді Велес більше не жив поміж людей, а в пам’ять про себе лишив їм знаки на березовій корі.

— Напевно це сталося дуже давно.

— Авжеж. Давненько. Тоді ще Новий Рік стрічали по прильоту ластівки у час сонячного рівнодення. Птахи приносили на крилах благословення неба. Без нього Рік не освячувався.

— А звідкіль же ви це все знаєте? — обережно поцікавилася я.

— А я якраз коли то все відбувалося, недалечко звідтіля плела вінок із споришу. — мовила Спарк і, помітивши мій переляканий погляд, голосно розреготалася. — Ці знаки — коди, вони змістовніші за букви алфавіту. Один знак може означати кілька слів, а то і речення. Все залежить від того, як його покласти: прямо чи догори, а ще від того, які фігури навколо. Але це саме просте значення кодів. Цікавіший їх зміст у пророцтвах та магії.

Спарк нарешті вирізала останню дощечку і спитала: